• Постаті

Добрий Ангел Кобзаревої долі

Підготувала Лариса ПИЛИПЕНКО.

Пошановуючи у ці березневі дні Великого Кобзаря, варто віддати данину пам’яті постаті Івана Сошенка, який зустрівся на шляху Шевченка в недобру для нього пору невільницького кріпацтва. Один із Кобзаревих біографів Олександр Кониський писав: «Не можна вгадати, що б сталося
з генієм нашого народу, коли б він не спізнався із Сошенком. Чи поталанила б йому доля яким іншим шляхом вибитися з темного льоху неволі, а може, пропали б ті величезні дари духовні, якими природа наділила Тараса».

ДОЛЕНОСНІЙ зустрічі передували непрості життєві шляхи двох великих українців. Іванко народився 14 червня 1807 року в Богуславі на Київщині, зростав хворобливим і кволим. Здібного до малювання підлітка віддали на науку до маляра Степана Превлоцького у Вільшанку (через вісім років у цю майстерню прийде вчитися малярству Тарас Шевченко). Уже на другому році навчання отримав замовлення від Троїцької церкви, із яким чудово впорався. Відтоді слава про нього як про іконописця ширилася околицею.

Усе складалося добре, був ґрунт під ногами і ремесло, що приносило статки на прожиття. Планувалося одруження з багатою нареченою. Одначе випадкова зустріч із приїжджим із Петербурга перекреслила ці наміри. Гість повідав про Академію мистецтв, художні зібрання Ермітажу. Відтоді Іван втратив спокій. Похапцем розпродавши за безцінь свої пожитки, з трьома рублями в кишені, але сповнений сподівань, Іван подався до Петербурга. У той період там було чимало талановитих українців. Сошенко познайомився з істориком, професором Григоровичем, який допоміг художнику стати вільним слухачем Академії мистецтв. Щоб заплатити за комірчину та кусень хліба, доводилося багато працювати — копіювати картини на замовлення Ермітажу. Та його вчителі — художники Олексій Венеціанов та Карл Брюллов — бачили старання та хист українця і всіляко його підтримували. Із кожним семестром Сошенко вдосконалював майстерність, зростала впевненість у власних силах.

А провидіння вже готувало зустріч із земляком — Тарасом Шевченком. Перша зустріч вразила Івана: гість прийшов босий, в обдертому одязі і зробив спробу поцілувати йому руку… «З першого ж дня нашої знайомості я спостеріг у його велику охоту вчитися живопису», — писав Сошенко. Іван познайомив Тараса з Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Брюлловим, Мокрицьким. Завдяки їм, як відомо, Шевченка викупили з кріпацтва: розіграли в лотерею портрет Жуковського пензля Брюллова, а виручені кошти пішли на викуп.

Після звільнення Сошенко запросив жити Тараса до себе, а мешкав він уже в гарній мебльованій квартирі, яку винаймав. За спогадами Івана Максимовича, відчувши смак волі, Тарас змінився: часто їздив на вечірки, витрачав гроші на дорогий одяг. «На якийсь час у нього вселився світський біс. Досадно мені й боляче було… Отак, думав я собі, зрозумів він волю, що коштувала йому такої боротьби, таких страшенних зусиль», — згадував Сошенко.

Згодом між двома приятелями стався конфлікт, який часто замовчують. Запорізька літературознавиця Ганна Черкаська, автор розвідки про Сошенка, повідала: 30-річний Іван Сошенко вирішив свататися до Маші — сироти, племінниці хазяйки квартири, але Шевченко почав залицятися до дівчини… «Довго я приховував невдоволення їхніми близькими стосунками, нарешті не витримав. Вилаявши Тараса, вигнав його з квартири», — писав у листі до знайомого Сошенко. Після цього у нього стався нервовий зрив, відтак — астма, туберкульоз. Здобувши атестат вільного художника, повернувся в Україну.

Втім, розв’язка цієї історії цілком щаслива. Дізнавшись, що Сошенка призначено учителем каліграфії й малювання в Ніжинську гімназію, Шевченко 1846 року прийшов до нього, вони довго говорили, розсталися добрими приятелями. «Мій іскрений друже» — так у листах звертався Тарас Шевченко до Івана Сошенка. Він присвятив йому багато щирих рядків. 1859-го відбулась остання зустріч Шевченка із Сошенком, коли поет приїхав в Україну. Удвох прогулювалися, згадували минулі роки... У травні 1861 року Сошенко провів труну з тілом Шевченка на Чернечу гору, до місця останнього спочинку.

Після Ніжина Іван Максимович учителював у Немирівської гімназії на Поділлі, затим два десятиліття у другій Київській гімназії. Він був гарним учителем, мав здатність пробуджувати в учнів любов до малювання, вгадувати й підтримувати обдарування. Деякі його вихованці згодом стали знаменитими, наприклад, пейзажист Орловський — професор Петербурзької академії мистецтв.

Не вельми щасливим було особисте життя художника. Він одружився зі своєю колишньою ученицею Марцеліною Віргінською. Бідні, але гонорові батьки шляхтянки довго не могли змиритися з вибором доньки. Дітей подружжю Бог не дав. Коли Марцеліна померла, Сошенко залишився самотній, як палець.

Як художника його найбільше цікавило своє, рідне. Невеликі за розміром пейзажні твори — ось головне в його мистецькому доробку. На жаль, не всі твори дійшли до нас. Ті, що експонуються, свідчать, що художник мав великий самобутній талант, шукав свого шляху в мистецтві. Іван Сошенко знав, що міг би залишити по собі яскравіший слід, і тяжко карався, що не зміг реалізуватися в мистецтві.

Життя минало в трудах і злиднях. Багато хто сприймав його, як дивака. Сухенький, сивовусий, у благенькому пальтечку ходив Іван Сошенко щодня до парку, несучи для безпритульних котів і собак кошик із м’ясними обрізками, які купував на останні копійки.

Сошенко зібрав на власний похорон тисячу рублів сріблом і вирішив зробити собі останній подарунок — поїздку в рідні місця, подивитися на біле каміння берегів Росі. Він вирушив до Богуслава, дістався на пароплаві до Черкас, там найняв візника, проте дорогою стало зле, і 19 липня 1876 року Іван Сошенко помер у Корсуні, де його й поховали.

Мине багато років, і на могилі художника побуває Ліна Костенко. Її вірш «Пам’ятник І. М. Сошенку» — це мовчазна розмова з тінню художника, сумне звертання до сучасників. Там є такі рядки:

…Лежи, Іване. Світ вже був немилий.

В дорозі вмерти — теж не до ладу.

Тут Рось тобі камінчиків намила,

з них добрі люди пам’ятник складуть.

Бо що ж громадськість? Всі, але не кожний.

Ще поки хтось їй совість розгойда.

А Рось — це річка. Їй не треба коштів.

То чисте діло — камінь і вода.

Баби святили яблука на Спаса.

Підпаски з поля гнали череду.

У школах діти вчили про Тараса,

про вашу зустріч в Літньому Саду.

Асфальтом бралась корсунська сошейка.

На цвинтар наступав автовокзал.

— А цю не руште, тут лежить Сошенко,—

хтось на твою могилу показав.

От і стоїть надгробок непримітний.

Уже тут сквер, давно вже ні хреста.

Чи і в житті ти був такий самітний,

як ця твоя посмертна самота?!

Ти в цей асфальт печально так вклинився.

Де твій народ? То в черзі, то в юрбі.

А хтось постояв, хтось і поклонився.

Оце і є наш пам’ятник тобі?»