• Слово про сучасницю

Вечірній дзвін
Олександри Сербенської

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

ПРОЧИНЯЮ двері головного корпусу альма-матер, а душа бринить, як тоді, коли в юначих 17 уперше переступила його поріг… Поспішаю ж бо на зустріч із Олександрою Сербенською: знаним в Україні та за її межами мовознавцем, доктором філологічних наук, академіком, професором кафедри телебачення та радіомовлення факультету журналістики та заслуженим професором Львівського національного університету імені Івана Франка, автором сотень, а може, й тисяч наукових досліджень.

У дзеркальній залі яблуку ніде впасти: прийшли, приїхали, прилетіли учні, щоб відзначити її поважне 95-річчя. Більшість із них незрадливо служить українській журналістиці й працює зі словом, щодня складаючи фаховий іспит із чистого аркуша. Так, як учила Вона. Не заради високих нагород: хоча людина, світоч якої горить у двох століттях, поза сумнівом, гідна найвищих державних відзнак. Сама Олександра Антонівна на дистанційному зв’язку:

«Моєї заслуги в тому, що народилася, немає, — приземлює притаманною їй простотою. — Але жити намагаюся так, аби, коли прийде пора звітувати перед Усевишнім, було що йому сказати. Є таке народне повір’я: душа покинула землю й полетіла до Бога — з книгами, з віршами. А він питає: «А скажи мені, що доброго ти могла зробити на землі, але не зробила?». Щодня відповідаю на це запитання. І поспішаю: готую новий навчальний посібник для журналістів. Безмежно люблю Львів, знаю, здається, кожен його камінчик. Пишаюся, що патроном нашого університету є Іван Франко — такі люди народжуються раз на століття. І що нас називають українською Сорбонною».

Вона понад усе шанує людей, які хочуть учитися: українці, росіяни, гагаузи, вірмени, угорці, поляки, — аж ніяк не повний перелік національностей, представники яких навчалися в Олександри Сербенської за 65 років (!) її щоденної натхненної праці в українській Сорбонні. І всі, кого поставила на крило ця неймовірна Жінка-весна, полетіли в життєвий вирій, назавжди закохавшись в українське слово. А ще понесли незламний український дух та загострене відчуття справедливості, без якого точно не буває справжнього журналіста.

Чи не тому випускник 1975 року Петро Кулінець у відеовітанні наголошує: «Ви ніби передчували, що ненависний ворог зазіхатиме не лише на тіло України, а й рватиме на шматки її душу… Ви з невеликим колом однодумців стали на захист осердя і душі народу — його мови. Ви не тільки вчили нас грамотно писати, а навертали потолочених «вєлікім і магучім» до рідних берегів, делікатно будили національну свідомість, підносили людську гідність. Гадаю, зібрання творів Олександри Сербенської, яке цілком під силу видати її учням, послужило б підготовці грамотних і справж­ніх журналістів».

«Воїни з передової, учні Олександри Антонівни, передали їй у подарунок дощечку з ящика, де тримали боєприпаси. А відомий художник Левко Скоп намалював на дощечці її покровительку — святу Олександру. Це була одна з найзворушливіших миттєвостей першого дня весни. Ми захоплюємося Вашою гідністю: в поставі, в думках, у діях, у тонкому гуморі. І в умінні обдаровувати добром», — каже завідувачка кафедри телебачення та радіомовлення Парасковія Дворянин.

Рідна мова дає силу незламному духові. А дух, відповідно, тілу. Це і є відповіддю Олександри Сербенської на запитання про її життєве та творче довголіття.

«Дівчатка, на наступний ювілей заспівайте мені пісню «Вечірній дзвін», щось я її останнім часом не чую», — завбачливо попросила ювілярка.

Дуже хочеться приїхати на 100-річчя наставниці. Нехай та «дивна рука Господня», про яку пише Ваш улюблений Каменяр, іще довго дарує Вам свій неймовірний дотик!