• Спогад

Кваша

Павло ПЕТРЕНКО.

с. Переселення

Кагарлицького району

Київської області.

ЯКОСЬ напередодні вихідних спитала мене дружина, що б його приготувати, аби себе, як то кажуть, побалувати. Стали радитись: чи то вареники, чи голубці, чи печенею порозкошувати... Аж раптом згадалося мені дитинство.

— А знаєш, Степанидо, що б я їв? — кажу дружині. — Квашу. Ти їла коли-небудь квашу?

— Не тільки їла, а й сама колись парила, — мовила моя Стефа. — Париться вона з житнього, а як ні, то й з пшеничного борошна, куди вкидають вишень, трохи цукру (колись — цукрові буряки), ставлять на дві доби до теплого, а потім варять.

— Ану зроби!

І зробила! Саме було трохи житнього борошна. Чи те, що давно її не бачили, чи таки вдалася кваша — так смачно їли, ще й сусідів пригощали...

Батько жартома колись казав: «Кваша після меду займає друге місце». Справді, була вона колись «модною», найбільше — в піст. І на роботу її брали. Огірки, картопля в «мундирах», кваша — не виходили з хати. Цукор їли тільки з кутею.

Нас у матері було п’ятеро, то, коли ми згадували про сало, мама казали, що сало «полізло на дуб» або «од сала будуть губи товсті».

А зараз... Зараз витіснено квашу з почесних страв. Живе вона між старих людей теплим спогадом...