• Долі людські

Нерідна кров

Олеся КАРБАНЬ.

с. Яблунівка

Миргородського району

Полтавської області.

ТОГО року Євдокія вирішила з матір’ю взятися за будівництво власного будинку. Усі в передмісті будуються, а чим вони гірші? Від діда у спадок дістався невеличкий шматочок землі із маленьким дерев’яним сарайчиком, який правив влітку за житло, а взимку чемно чекав своїх жителів до початку тепла. У селі дівчину давно вже зарахували до підстаркуватих дівок. Та й справді, роки вже підпирали до третього десятка, а до заміжжя ніхто не запрошував. Хтось вважав дивакуватою, хтось бідною. Та ще й красою Господь обділив. Звісно, якби мала статки, то хто б звертав увагу на ту красу, тим паче, що вдачу мала добру.

До будівництва взялася завзято. Звела хатинку на одну невелику кімнаточку і кухоньку, а далі, як Бог віку прибавить та щастя дасть, то знайдеться і господар, який допоможе добудуватися. Та час минав, а суджений не з’являвся. Мати почала намовляти: «Мені хоч ти на старості кухоль води подаси і розрадиш мою стару сиву голову. А хто ж тебе догляне, коли станеш немічною? Не дав Господь щастя мати сім’ю, то хоч сироту візьми у дитячому будинку». Довго Євдокія зважувала слова матері і таки вдочерила п’ятирічну дівчинку Ганнусю.

Не було меж втіхи молодої жінки. Дитя горнулося до матері з бабою, шукаючи тепла, але, чи то через власну вдачу, чи через вроджений характер, особливо того тепла не давало. «Нічого, відігріємо, відтане», — думала Євдокія і не чула душі у доньці. Що захоче, те й одразу для дитини дістане. Відпрацює зміну на заводі, а тоді біжить на додаткові заробітки: тому сад привести до ладу, тому стареньку бабусю доглянути, тому будинок причепурити. Щось витратить на гостинці для Ганнусі, а решту, копієчку до копієчки, складає. Місця ж у маленькій хатинці мало, треба прибудову зробити, щоб і мати спокійно змогла віку дожити, і дитина обділена не була. Якось стяглися і добудували ще одну кімнаточку з окремим входом, і бабусю туди відселили. Все встигає Євдокія: і за матір’ю доглядати, і доньку ростити, і на десять робіт бігати. Невдовзі мати померла, а Ганнуся зажадала перейти окремо жити в іншу половину хати: «Мені друзів запрошувати хочеться, а ви, мамо, заважатимете». Це боляче різонуло Євдокію по серцю, але заспокоїла себе — дочці життя треба влаштовувати, вже ж 18. Не сидіти ж вік дівкою, як вона, нікому такої долі не побажає.

Незабаром донька сповістила: «За сусідського Миколу заміж виходжу». Весілля донці Євдокія справила не гірше за інших, дарма що сама доньку збирала до шлюбу. А через рік після весілля й онука Євдокії подарували. Тільки живи та радій. Та якось останнім часом весело у їхньому дворі стало, все якісь друзі до Миколи збираються, спочатку так — поговорити, а потім за чаркою, та й Ганна стала до чарки долучатися. Спробувала Євдокія щось сказати, то на сварку наразилася: «Ми ще молоді, нам розважитися хочеться, а ви із настановами лізете. Своє життя прожили — до нашого не втручайтеся». Сидить літня жінка у своїй половині хати, онука бавить, доки батьки навеселяться. А далі прийшла якось Ганна і каже: «Мамо, а що це ви більше на роботу додаткову не наймаєтеся? Ми будуватися вирішили, син же росте… Може, що є відкладене, то дайте вже зараз. Микола матеріали придбає».

Якби тільки за розум узялися, звісно, Євдокія допоможе. Знову до наймитування узялася. Якось навесні одній старій жінці допомагала садок привести до ладу, а до неї якраз син приїхав, ровесник Євдокії, вдівець. Познайомилися, розговорилися, а він не довго думаючи і запропонував їй жити разом. Якось тривожно увірвалася ця пропозиція у серце жінки. Куди їй заміж іти, щоб усі сусіди сміялися, а що вона доньці скаже? Тому відповідь була однозначною і безповоротною. Та чоловік теж виявився не із слабодухих, таки вмовив Євдокію, свої скромні пожитки переніс у її хатинку, і стали разом жити. Здавалося, що тихе щастя нарешті поселилося у їхньому домі. З’явилися довгоочікувані чоловічі руки, та й Євдокію жалів, не дозволяв більше ходити на заробітки. «Нехай молодь працює, а ми вже з тобою, Дусю, своє відпрацювали, а чим зможемо, допоможемо».

«Так це ви, мамо, більше на будівництво гроші не даватимете? — влетіла одного дня з криком до хати Ганна. — Якогось приблуду знайшли, а від рідного онука відмовилися? З валізою до нас прийшов, із валізою і випхаємо», — сікалася вже мало не битися донька до матері. І після того що­дня скандали, крики, сварки… Мусила Євдокія скласти речі чоловіка і провести до його матері: «Бачиш, не виходить нічого у нас, не було мені замолоду сімейного щастя, то нащо і на старості?»

Ганна трохи заспокоїлася, мати пішла знову на підробітки, дарма що вже до восьмого десятка підбиралося. Онук одружився рано, привів дружину з дитиною. «Мамо, ідіть до нас жити, а молоді у вашу половину перейдуть, бо де їм трьом поміститися в одній кімнаті», — запропонувала Ганна. Перейшла Євдокія до доньки. Про всяк випадок, щоб онука не образили після її смерті, зробила заповіт, відписавши йому свою половину хати. Ганна як дізналася, тільки й того, що не била: «А про дочку забули? А на чиїй шиї зараз сидите? Чий куток займаєте? Якщо онук вам рідніший, то до нього і йдіть жити», — зібрала материні речі і викинула на вулицю. Що робити старій, пішла до онука назад у свою половину проситися. «Нас троє, а через місяць уже четверо буде, колиску нікуди поставити, а тут іще й ти, — дорікнув той. — Ти на квартиру до когось попросися, може, хто й прийме». А кому ти треба, коли власним дітям не потрібна? Згадала Євдокія про той маленький дерев’яний сарайчик, який від діда разом із ділянкою у спадок дістався. Зібрала деякі пожитки, перебралася туди жити. У морози замерзла, захворіла та пішла за вічну межу.