• Скарби рідного краю

Храм, що пам’ятає Кобзаря

Віталій НАЗАРЕНКО.

Чернігівська область.

Фото Суспільне Чернігів.

Уродженець села Бігач на Чернігівщині Віктор Остапенко мріє відбудувати Троїцьку церкву, споруджену 1788 року. У 1960-х храм закрили, нині він потребує реставрації. Щоб урятувати святиню, 72-річний пенсіонер писав в усі інстанції, але так і не дочекався відповіді. Тож вирішив робити це самотужки, для чого продав батьківську хату. І сталося чудо: на стіні церкви у вівтарі проявився хрест.

СЕЛО, де розташована мурована споруда, яка все ще зберігає давню велич і красу попри руйнівний плин часу, розташоване поблизу однойменної річки, лівої притоки Снова. Про його заснування оповідає захоплива легенда. Згідно з нею, поселення тут виникло завдяки жителям сусіднього Седнева, яким удалося втекти від кримських татар під час облоги наприкінці XV століття. Зробивши під муром підкоп, вони таким чином змогли обійти загарбників. Поселилися втікачі за річкою, за це їх прозвали бігачами.

Перша писемна згадка про село датується другою половиною XVІІ ст. На той час Бігач належав до Седнівської сотні Чернігівського полку, а 1708-го був відданий козацькому полковнику Якову Лизогубу. 1770 року його донька одержала село у посаг при шлюбі з князем татарського походження Петром Кейкуатовим, чиї нащадки після того жили в Бігачі півтора століття. Тут постав розкішний палац на 77 кімнат, оточений парком, який міг прийняти одночасно велику кількість гостей, на березі річки була споруджена велична Троїцька церква у панівному тоді архітектурному стилі класицизму, до якої вів навісний місток. Вже у ХІХ столітті в Бігачі побудували винокурний та цукровий заводи, на яких працювали місцеві жителі.

Панів давно немає, як і роботи на заводі та винокурні. Палац зруйнували селяни під час революції 1905 року, храм занепав. На згадку про маєток тут зберігся лише сільський парк «Панський сад», де встановлено пам’ятний знак, що сповіщає про перебування в Бігачі Тараса Шевченка. Саме тут 1847 року він написав свою останню перед арештом картину.

Портрет княгині Кейкуатової був виконаний незадовго до смерті молодої жінки. Історики розповідають, що життя Катерини склалося досить трагічно. Після закінчення інституту шляхетних дівчат її віддали заміж за вдівця Миколу Кейкуатова (1806—1847 рр.). Про нього сучасники згадували як про деспота і самодура. Пан жорстоко ставився до кріпаків. За переказами, навіть запрягав їх, як коней, у бричку і змушував возити себе. Як і перша дружина Кейкуатова, Катерина померла молодою — їй було лише 20.

У Бігачі Шевченко мешкав близько двох місяців. Місцеві переказували, що він був дуже бідно зодягнений, але мав хорошу вдачу і зарекомендував себе як прекрасний оповідач. Щовечора після роботи нав-коло поета збиралися всі, хто служив у князівській економії. Він їм читав або розповідав про життя в інших краях. І робив це настільки цікаво, що люди слухали з великою увагою. Вони мало де бували й небагато знали, тож Тарас Григорович гамував їхній, як тепер кажуть, інформаційний голод.

За час проживання в Кейкуатових Шевченко написав портрет господині дому і зробив олівцем ескіз трьох дітей Кейкуатова від попереднього шлюбу. Втім, роботу покинув, адже більше не зміг миритися із жорстоким ставленням князя до кріпаків. Так і поїхав із Бігача, не отримавши гонорару. Коли Шевченко прямував із Чернігівщини до Києва, на початку квітня 1847 року, його вперше заарештували й за кілька місяців відправили в солдати. А деспотичний Кейкуатов незабаром помер.