• Слово про сучасницю

«Чоловік тримає небо, а я наш хутір»

Підготувала

Лариса ПИЛИПЕНКО.

Фото з відкритих джерел.

У щасливих людей і бажання красиві. Особливо гарно мріється замолоду, коли дотягтися до зір так само просто, як збудувати дім на землі. Юля Малекс із чоловіком Русланом завжди хотіли жити поближче до природи, мати власний будинок недалеко від Львова, де жили, працювали і мали багато друзів. Понад п’ять років тому подружжю вдалось знайти хатинку за 40 кілометрів від обласного центру.

«ПЕРЕЇЗДИЛИ в невідомість, — розповідає Юля. — Був початок квітня, саме розтанув сніг. Найняли бус, але його колеса застрягли на розкислій ґрунтовій дорозі. У нас повно коробок і два коти в переносці… Врятував майбутній сусід Степан, який на підводі з кіньми перевіз усі наші речі.

Почали господарювати. Почувалися по-новому, але не сумнівались, що чинимо правильно. Хоча мало хто з рідних та друзів вірив, особливо коли бачив «нову» стару хату, що ми тут залишимося надовго.

Попередні власники залишили нам кілька курей, і вже з перших днів на хуторі ми мали домашні яйця. А ще на додаток до хати отримали старого пса та котиків. Усіх прихистили, не могли залишити їх напризволяще.

Перші три роки щодня їздила на роботу до міста — навчалася на юриста і працювала за цим фахом. Потрібно було за будь-якої погоди, в дощ чи сніг, прокидатись о п’ятій ранку та прошкувати майже чотири кілометри ґрунтовою дорогою до зупинки. Далі робочий день у Львові, відтак знову долала той же шлях додому. Взимку світила ліхтариком, аби водій мене помітив. Це був своєрідний гарт. До речі, я майже не хворіла! Могла працювати отак і далі, але в якийсь момент зрозуміла, що більше не хочу, — життя на хуторі захопило мене цілком. Ми переїхали навесні, було багато й роботи біля дому, а щоденні поїздки до міста дуже виснажували.

Тваринок для господарства обирали інтуїтивно. У мене завжди лежала душа до овець, хоча нічого про догляд за ними не знала. Я подумала, що добре було б навчитись готувати смачний сир. Почали збирати інформацію про породи в Україні, скільки яка дає молока, а згодом купили двох перших овечок.

У соцмережах познайомилася з дівчиною Уляною, яка має козячу ферму. Вона запросила мене в гості, щоб навчити варити сир. Уляна переконувала, що кіз тримати вигідніше та легше, але я не могла видоїти жодної. Крім однієї, найчемнішої. Саме її Уляна вирішила мені подарувати. Втім, у цієї кози була донечка, і ми вирішили їх не розлучати. Ці кози народили ще кілька, і так я почала розводити ще й їх. Виготовляю сир та масло, частину залишаю для себе, решту продаю людям, які постійно в мене їх замовляють. Земельна ділянка у нас чимала, отож ми з чоловіком посадили фруктовий та горіховий сад.

У щоденному побуті все роблю сама. Важку роботу можу довірити комусь за оплату — наймаю людей, щоб нарізали дрова чи покосили траву на сіно. Раніше це робив чоловік. Але почалась повномасштабна війна, й він сказав, що не може сидіти вдома, коли ворог вже поблизу Києва. Ми думали, що в сучасному світі не може бути великих воєн, що все вирішать дипломатія та суворі санкції, тож військові дії триватимуть два-три місяці. І я сказала чоловікові, що протримаюсь цей час. Тримаюсь уже третій рік…

Раніше я не топила піч, не носила води з криниці, не стригла овечок, не підрізала їм копита. Коли у мене хворіє коза, іноді мушу її піднімати, при тому, що вона завважки 40 кіло, а я — 55. Звісно, зараз фізично важче. Я вже звикла, але цієї роботи багато.

Нещодавно спілкувалась із подругою, в якої теж чоловік пішов служити. Вона казала, що якби опинилась на моєму місці, то вже наступного дня продала б кіз та овець. А я розумію, що маю робити це, бо ми вклали в хутір багато праці, грошей та наших зусиль, тому не можу це залишити.

Ще я веду свою сторінку в Інтернеті. Пишу про життя в українському селі, часто руйную старі усталені стереотипи про нього. У мене вже чимала аудиторія, часто збираю кошти на підтримку ЗСУ. Ця сторінка важлива й для мого чоловіка. Для нього це зв’язок із домом. Коли він бачить, що зі мною та тваринами все гаразд, то йому на душі спокійно. Ми живемо на відносно безпечній території попри прильоти, але впасти тут у депресію та нічого не робити я б не змогла. У мене є дах над головою та тварини, тому маю про них дбати. Коли чоловік повернеться, то не хочу, аби ми починали все з нуля. У нас багато планів. Наприклад, збудувати сироварню. Чоловік має мені зробити загорожу для тварин, щоб вони могли пастися самостійно. Мрію, щоб ми тут жили щасливо разом. А найбільше, щоб ми перемогли і всі захисники повернулись до своїх домівок.

Кожен зараз має щось робити для перемоги — донатити, організовувати збори, волонтерити, але не впадати в депресію. Я в житті багато чого боюсь, але роблю, долаючи страх. Поки чоловік у складі ППО тримає небо, я мушу тримати наш хутір».