Сільські школи під ножем «оптимізації» Олена КОЩЕНКО. Влада оголосила про припинення державного фінансування на зарплати вчителів, які викладають у школах з малою чисельністю учнів, що фактично означає повне закриття таких закладів по всій країні. Що це: боротьба за освіту високого рівня, як стверджують можновладці, чи банальна економія держави на дітях? Без освітньої субвенції «ДЛЯ СТИМУЛЮВАННЯ підвищення ефективності шкільної мережі та якості освіти заплановано не дозволяти фінансувати коштом освітньої субвенції заклади освіти з кількістю учнів менш як 45 осіб (з 1 вересня 2025 року) та менш як 60 осіб (з 1 вересня 2026 року)», — йдеться у повідомленні МОН. Це рішення діятиме тільки щодо 5-11 класів. Відповідні зміни до Порядку та умов надання освітньої субвенції з державної скарбниці місцевим бюджетам були затверджені урядом на засіданні 5 березня нинішнього року. Оскільки починаючи з 2021-го обов’язок стосовно організації навчального процесу покладено на місцеві органи самоврядування, то саме вони вже цього року до 1 вересня мають затвердити плани реформування мережі освітніх закладів й упродовж наступних двох років втілити ці зміни у життя. Так що хоч жителі громад часто й нарікають на місцеву владу, яка «закриває школи», тепер у неї просто не залишилося вибору. Адже у визначений законом час малі сільські школи зостануться без державної підтримки. І аж ніяк не всі громади, навіть за величезного бажання зберегти свою школу, будуть спроможні надалі їх утримувати. Загалом же проблема закриття малокомплектних шкіл налічує вже не одне десятиліття. За роки незалежності в Україні стрімко зменшилась їх кількість. Основна причина — скорочення населення країни. Якщо ще на початку 1990-х в нас нараховувалося 21 830 шкіл, в яких навчалося 7,2 мільйона учнів, то нині не набереться й трьох мільйонів школярів. Особливо знелюдніли загальноосвітні заклади у сільській місцевості, звідки ще й почався масовий відтік молоді в економічно благополучні й із гарною інфраструктурою міста. Відомо, що вже на початку 2021-го, передвоєнного, року (це останні офіційно оприлюднені дані) у сільській місцевості функціонували 8446 закладів освіти, 2558 із яких мали до 60 учнів. Це — з урахуванням і початкових, і середніх, і старших шкіл. Нинішнього ж навчального року, за інформацією Міносвіти, в нас налічується 539 шкіл, яких стосуватимуться нововведення у 2025 році, і 1205 шкіл — у 2026-му. Цифри все ж приблизні, наголошують у відомстві, позаяк в умовах війни важко спрогнозувати, яким буде стан мережі закладів загальної середньої освіти через рік або два. Навіщо припиняти фінансування? ОСНОВНИМ аргументом, яким можновладці пояснюють необхідність закриття малокомплект-них шкіл, є те, що у таких закладах на навчання кожного учня державі доводиться витрачати, як люблять докоряти народу чиновники, «занадто багато коштів». «На освіту одного учня з села держава витрачає в середньому 30,4 тисячі гривень на рік, а в місті — 24,4 тисячі гривень. А в деяких селах вартість навчання одного учня навіть сягає понад 51 тисячу гривень. Тобто освіта в селах коштує дорожче», — стверджують у МОН. Також серед сьогоденних викликів для малих сільських шкіл є питання наявності бомбосховищ. Окрім цього, необхідно внормувати та розв’язувати проблеми, пов’язані з опаленням навчальних закладів та забезпеченням безперебійного освітнього процесу за можливих перебоїв із електропостачанням. Болючою темою малокомплектних шкіл є і організація власне освітнього процесу. У школах І-ІІІ ступенів із числом учнів менше ніж 45 нема змоги сформувати класи. Діти навчаються за індивідуальним планом або в класах, утворених із дітей різного віку. На думку посадовців МОН, через це ровесники «не отримують належного рівня взаємодії одне з одним, не навчаються одне в одного й не бачать прикладів для наслідування». Зазвичай у таких школах іще й не вистачає вчителів. До того ж педагоги не можуть набрати достатньої кількості годин зі свого профільного предмета, щоб одержувати достатню зарплатню, тому викладають і непрофільні предмети. Нерідко трапляється, що в таких школах один учитель веде три або й чотири дисципліни. Наприклад, фізику, іноземну мову та трудове навчання. Або ж літературу, географію і математику. В соціальних мережах можна знайти чимало історій батьків про подібне навчання дітей — із конкретними адресами. Бува, завгосп за сумісництвом викладає шкільні предмети. А уроки інформатики доводиться проводити «на пальцях», бо у школі нема комп’ютерного класу… Погодьтеся, про гарні результати знань учнів з усіх предметів від педагога-сумісника не йдеться. Виходить, що громада витрачає на одного учня більше державних коштів, а освіта його залишає бажати кращого. Те ж саме засвідчили результати проведеного в Україні вже двічі (у 2018-му і 2022 роках) міжнародного дослідження якості освіти PISA: аналізували природничі, читацькі та математичні компетентності 15-річних школярів. За результатами PISA, середній бал учня в сільській місцевості становив 420,6, а в місті — 499,4. У МОН вважають, що це великий розрив. Бо кожні 30 балів — це один рік навчання, який школярам треба надолужити. Виходить, учні сільських шкіл відстають у навчальних компетентностях від своїх міських однолітків майже на три роки. Також позаторік за результатами національного мультипредметного тесту середній бал учнів із сіл з української мови був на понад 6 балів менше, ніж учнів із міст, із математики — на понад 8 балів, з історії України — майже на 3 бали. Звичайно, не всіх сільських шкіл такі невтішні висновки стосуються. Є заклади, учні яких перемагають міських однолітків на предметних олімпіадах. Але це, як стверджують експерти, радше виняток із загального правила. Все частіше батьки учнів малих сільських шкіл, уболіваючи за хороші знання для своєї дитини, переводять її до закладу в райцентр чи селище. Бо там кращі і навчальна база, і фахова підготовка вчителів, ширше коло спілкування, є можливість участі в різних цікавих проєктах, грантових програмах. Відтак і рівень знань та життєвих компетентностей в учнів на порядок вищі. Не рідкість, коли батьки кількох учнів кооперуються і по черзі возять дітей на навчання за 10-20 кілометрів, хоча є школа у своєму селі. Які є варіанти для дітей і вчителів У МІНІСТЕРСТВІ освіти і науки пояснили, які є шляхи розв’язання проблеми для дітей і вчителів із маленьких шкіл. Передовсім: освітня субвенція на кожну громаду враховуватиме всіх дітей шкільного віку, які тут проживають. Тобто громада одержуватиме кошти на їхнє навчання, але вже не зможе витрачати їх на маленькі школи. Це означає, що місцеві органи самоврядування вправі вирішити: або довозити учнів цих шкіл у найближчу більшу школу, або оплачувати працю вчителів малих шкіл із місцевих бюджетів. До речі, деякі громади бачать єдиний спосіб зберегти державну освітню субвенцію і не втратити школу — це збільшити в ній кількість учнів. Існують села, де діють спеціальні програми щодо залучення багатодітних сімей на постійне проживання. У разі ж закриття школи місцева влада повинна організувати підвезення учнів до найближчого опорного навчального закладу. «Для цього другий рік поспіль виділяється субвенція на закупівлю автобусів. Торік у співфінансуванні з місцевими бюджетами було придбано 450 одиниць шкільного автотранспорту», — звітують у МОН. Опорна школа — це та, в яку возять дітей із різних населених пунктів на відстані до 30 кілометрів. Вона просторіша, має більш кваліфікований педагогічний персонал, сучасне обладнання, необхідні для освітнього процесу матеріали та забезпечення відповідно до державних стандартів і згідно із законом «Про повну загальну середню освіту». У разі, якщо місцеві органи самоврядування вирішать не фінансувати роботу малокомплектної школи самостійно, можливе працевлаштування вчителів в опорних школах. Їм також повинні забезпечити підвезення… Замість післямови РЕФОРМА «Нова українська школа» є незворотною. Її не планують згортати ані зараз, ані після війни. Ми бачимо, що план Міністерства освіти з «укрупнення» шкіл активно реалізовується. В народі давно небезпідставно кажуть: «Не буде школи — не стане й села». Дуже прикро це усвідомлювати. Адже демографічні негаразди українських сіл постали не зненацька. Вони наростали-нагромаджувалися десятиліттями. При цьому не було зроблено майже нічого, аби їх вирішити чи хоча б якось пом’якшити. Влада залишалася бездіяльною, коли через відсутність роботи з глибинки масово виїжджала молодь. Також тривалий час села фінансувалися та забезпечувалися всім необхідним здебільше за залишковим принципом. Їхня інфраструктура не розвивалася… В економічній політиці країни навіть побутував такий термін — неперспективні села. Чи ж варто дивуватися, що за останні три десятиліття з мапи України взагалі зникли майже 700 сіл? А з огляду на долю, уготовану сотням малокомплектних шкіл, таких буде ще більше. |