Спільна війна

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Єжи Юрчинські (третій праворуч) із польськими та українськими волонтерами у Харкові.

Поляк Єжи Юрчинські на початку повномасштабного російського вторгнення їхав в Україну на три дні, аби розвідати, чи доходить допомога їхнього фонду туди, де вона потрібна. Виявилося ж, що йому довелося тут прожити весь цей час.

СЬОГОДНІ, коли польські фермери блокують кордон, аби українська агропродукція не заходила в їхню країну навіть транзитом, прямуючи в ЄС, палка дружба між нашими державами дещо охолола. Як на мене, винні в цьому й наші урядовці, котрі не розгледіли завчасу проблему, та зернові олігархи, які гендель поставили вище інтересів воюючої країни. Однак це інша тема. Зараз мова про таких поляків, як Єжи (українською — Юрій), які не полишили Україну в біді тоді, коли їй найтяжче.

У мене в друзях їх кілька. Скажімо, Якуб Сохуйко, поляк, що мешкає в Лондоні. Має дружину, синів і доньок. Однак у 2022 році він почав допомагати як волонтер, а потім приєднався до лав ЗСУ. Знання української дозволило йому воювати в будь-якому підрозділі, а не лише в Інтернаціональному легіоні. Дарота Квітневська — волонтер і медик, також бореться за Україну. І Єжи Юрчинські.

Він людина освічена, мисляча, закінчив університет у Кракові. Для чоловіка було очевидним те, що росія нападе на Україну, а наступною буде Польща. Про це і в газетах багато писали перед великою війною. «Наш фонд — відома фундація, працюємо ось уже десять років, зібрали на добрі справи близько 60 мільйонів злотих (приблизно 600 млн грн), надаючи допомогу і співвітчизникам, і українцям. Отож ми знали, що робити», — каже Єжи.

Відтак фонд, у якому поляк працює й до сьогодні, вже наступного дня після початку російського вторгнення закупив допомогу для України — аптечки, ліки, їжу, яку просили наші організації. Доброчинці відвезли все необхідне до Львова. Про всяк випадок на вантаж були поставлені пристрої, які показують його місцезнаходження. «І що ми тоді побачили? — риторично запитує волонтер. — Уся тактична медицина вже два дні лежить на складі, замість того аби бути там, де вона потрібна».

Словом, як координатор фонду Єжи вирішив поїхати до Львова, щоб розібратись у причинах затримки, а звідти оказією вирушив на Донбас — волонтерською вантажівкою, що туди прямувала. Звідти він уже не повернувся до Польщі, а поїхав у напівоточений Харків. У бронежилеті, шоломі, із заплічником Єжи опинився на залізничному вокзалі.

То був час, коли місто атакували ракетами щодня. Точніше, щовечора. Рівно о 23:00 вони вибухали у передмісті й центрі під радісні вигуки мешканців бєлгорода, які фільмували пуски. Сьогодні, коли російський добровольчий корпус здійснив рейд у прикордонні села цієї області, коли їм також почало прилітати, вони запитують: «За что?». А тоді аплодували нашим смертям і руйнації.

Згодом Єжи познайомили з пожежниками. Їхня дружба зав’язалася після одного спільного виїзду в харківську промзону, куди прилетіла російська ракета. Єжи наражав себе на небезпеку, однак це допомогло йому побачити, в яких напружених умовах діють рятувальники, ризикуючи життям. Після цього він запропонував керівництву фонду купити для хлопців дві пожежні машини, які працюють і сьогодні. А ще чоловік пишається придбаним для шпиталів Харкова і Львова медичним обладнанням, електронними мікроскопами. «Найкращі у світі», — стверджує Єжи. Його фонд серед іншого фінансував близько 15 тисяч щоденних обідів для Харкова.

Польські та українські волонтери під обстрілами евакуйовували жителів прифронтових територій — з-під Куп’янська та Вовчанська. Коли ж Єжи відчув на собі, яка це небезпечна робота, то попросив фонд придбати для українських колег, котрі займаються порятунком цивільних, броньований автомобіль.

Раз на кілька місяців чоловік виривається до Польщі, Познані, аби поспілкуватися з родиною, друзями. Мені було цікаво, яке запитання найчастіше лунає із вуст його близьких. «Навіщо ти там?» — цікавляться вони у волонтера. Єжи і сам себе іноді про це запитує. Він ось нещодавно складав списки потрібних товарів, які, виявилося, можна купити й тут. Якщо раніше в Харкові були проблеми із забезпеченням харчами, одягом, то тепер у супермаркетах усього вдосталь. Можливо, саме тому поляки частіше стали їздити в Херсон, де їхня допомога потрібніша.

Останнього разу Єжи повертався до Харкова зі Львова потягом. У його голові ще крутилася недавня розмова з одним львів’янином, який пояснював, чому він не воює: у нього, мовляв, робота, родина, мати, за якою потрібен догляд. А тут якраз їхали хлопці на фронт. Вони випили по чарці, й виявилося, що бійці також залишили і домівки, і рідню, і бізнес, аби захищати Україну.

— Одні воюють, а інші виправдовують себе, — стенає плечима Єжи. — Хоча якби у Польщі була війна, то, напевне, також виникали б подібні проблеми.

Волонтер розуміє: не втримається Україна — його країна стане наступною. «Це і наша війна також», — пояснює Єжи друзям. А про те, що чимало поляків розуміють це, свідчить підтримка їхнього фонду багатьма співгромадянами, які перераховують кошти задля нашої країни.

— Слід повернути ту дружбу між нами, яка була на початку повномасштабної війни, — переконаний Єжи. — Ми завжди перемагали росію, коли трималися разом.