• Згадаймо Майстра

«Обіймаю білими копитами!»

У Запоріжжі відбувся вечір пам’яті письменника Миколи Білокопитова

СІЛЬСЬКИЙ хлопчина з Кушугума, що в Запорізькому районі, з дитинства трепетно ставився до коней, вважаючи, що гривасті в якомусь там попередньому житті оберігали їхню родину Білокопитових. Тому Микола своїм друзям завжди адресував приязне послання: «Обіймаю білими копитами!».

Тепер він не скаже так уголос, бо, на жаль, залишив цей світ. Але по собі поет, прозаїк, журналіст, член Національних спілок письменників і журналістів України, автор 17 книжок, лауреат численних літературних премій, зокрема Всеукраїнських ім. Степана Руданського, ім. Остапа Вишні, ім. Степана Олійника, Микола Білокопитов заповів нащадкам чудову літературну спадщину. Він мріяв про гарне видання своїх творів, за життя таке не склалось. Книжку підготували до друку колеги автора, посмертне видання присвячене 70-річчю від дня народження, до якого не судилося дожити письменнику. Тут — великі розділи гарної поезії, гумору й сатири, мініатюр, фраз, перекладених англійською мовою, прозових веселих бувальщин тощо — загалом майже 400 сторінок. На обкладинці білий неприборканий кінь із розбурханою гривою мчить на тлі українського степу.

В Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці відбувся вечір пам’яті «Між іще небуттям і уже небуттям — мить коротка, яку називають життям». Тут же відбулась і презентація книги «Обіймаю білими копитами», виданої за сприяння Кушугумської територіальної громади та Запорізької обласної організації Національної спілки письменників України. Зібралося багато людей — запорізькі літератори, журналісти, представники громади, вчителі запорізьких шкіл, учні, працівники бібліотеки, друзі, тимчасово переміщені особи, які перебувають нині в Запоріжжі, численні шанувальники творчості митця. Це була тепла зустріч, де присутні створили гарну ілюзію присутності письменника, слухали його вірші, переглянули світлини із сімейного альбому у відеоряді, що підготував відділ краєзнавства. Говорили про інтелігентність пана Миколи, його освіченість — закінчив Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова, працював літературним редактором наукових журналів та журналістом запорізьких газет. Ішлося про нерозривний зв’язок із селом — він мешкав у рідному Кушугумі, на присадибній ділянці батьківського обійстя вирощував чудові врожаї овочів. Любив людей і творив для них.

Про Миколу тепло розповідали голова ЗОО НСПУ Ольга Стадниченко, літератори Пилип Юрик, Лорина Філоненко, Вікторія Сироватко, журналісти Валентина Манжура, Микола Бордюжа, працівник бібліотеки Тетяна Паливода. Спогадами поділилися земляки, освітяни місцевої школи, голова громади Володимир Сосуновський виступив з ініціативою, крім шкільного музею письменника, створити в селищі алею славетних земляків, на якій має бути встановлений пам’ятний знак передусім Миколі Білокопитову, котрий прославив своєю творчістю рідний край.

Друзям вдалося на вечорі пам’яті відтворити ту атмосферу, яка завжди панувала на творчих заходах Білокопитова: гумор, жарти, бадьорий настрій і, звичайно, патріотичний дух — Микола так мріяв дожити до Перемоги і був упевнений в її невідворотності.

Сергій СТРІЛЕЦЬ.

Мал. А. Василенка.

Мал. А. Василенка.

_{Чортзна-що наснилося мені}

Я молодий і кучерявий,

І грають бісики в очах:

Наліво зиркаю й направо —

О, скільки звабливих дівчат!

Та попри парубочі муки

Роблю на іншому акцент:

Готуюся граніт науки

Загризти всмерть,

бо я студент!

Львів.

Сімдесяті. Альма-матер.

Я ще «совковий молодець»,

Лиш те готуюся пізнати,

У чому нині фахівець!

І ось наш викладач-історик

Завдання дивне нам дає:

«Майбутнє —

років через сорок,

Хто відгадає: як там є?

Скажімо, у якій державі,

Без особливих перешкод,

Еліти скупчились лукаві —

І ліберали, й ліві, й праві…

Щоб грабувати

свій народ?».

Ну й що тодішнім

нам гадати?

Є варіантів небагато:

То ж, напевно, в Штатах?

Або в Європі — де ж іще?

Та викладач ховає усміх

У пелехатій бороді:

«Даю іще вам шанс

на успіх —

Де, щоби виграти в суді,

Потрібні не чіткі закони,

А лиш хабарні міліони,

Й не «дерев’яні», а тверді?».

Ми лиш стенаємо плечима

Та витріщаємось очима…

А наш історик правду-матку

Словами ріже без ножа

І ще ускладнює загадку:

«Там влада

обрано-чужа:

І вкупу змішано Гарантом

Війну, і танці, і фуршет…

Народ воює з окупантом,

А в олігархів з ним ґешефт!

Жирують владні мародери…

А найдивніша із глупот:

Там найбагатші мільярдери

І на субсидіях народ?».

Ми роззираємось навбоки

І резюмуєм без мороки:

Держав, де отакі дива,

Нема на світі — й не бува!

Я так в цю думку

проникаю —

Аж прокидаюсь, далебі,

Лежу… не сплю…

а так — дрімаю,

Той час прокручую в собі.

Які ж тоді були ми дивні —

Прості, довірливі й наївні,

Аж смішно згадувать тепер.

Хоч взагалі-то сміху мало

І в тім, що зараз і колись.

Ми теж тоді

жили й кохали,

І сумнівались, і клялись!

І посилали у майбутнє

Найсокровенніші думки…

Й на кухнях жваво

і посутньо

Вели опальні балачки.

Були і страх, і обережність

До вільнодумних тих ідей,

А про державну

незалежність

Іще не йшлося між людей.

Хоч визрівали вже нетлінки,

В яких розсіювалась тьма:

«Було на світі плем’я інків,

Було на світі і — нема…»*

Ще був Союз —

міцніш граніту,

Все поза ним —

підступне Зло…

Й жили ми

не по Заповіту** —

Тому-то нас

на картах світу

Окремо взятих не було…

Тепер ми є — окремо взяті.

Ох, міцно нас

за щось взяли!

Взяли чужі у нашій хаті:

Ми і незчулися — коли?

Втягли нас у злочинні схеми,

Що в’яжуть,

мов липучий слиз…

Втім, це вже сон

на інші теми —

Я ще насню собі колись…

А ту задачу, дещо дивну,

В совковому своєму сні —

Не склалось вирішить мені,

Бо так і не вгадав країну…

А ви вгадали би чи ні?

* Рядки з вірша Ліни Костенко.

** Тут «Заповіт» Тараса Шевченка.

_{На собачій виставці}

Чи це правда,

       а чи все те

Вигадка ледача:

Кажуть, в місті відбулася

Виставка собача.

На ту виставку зійшлося

Тьмуща-тьма народу,

Щоб по честі оцінити

Собачу породу.

Бо ж були тут не бездомні

Моськи дефективні,

А мисливські та службові,

Ну й декоративні.

В багатьох медалей низки

Звисли до підлоги,

В кого менше, в кого більше,

А, кажуть, в бульдога —

У медалях груди й боки,

Спина й за спиною,

Як було й між нас в одного

У часи застою.

Та не в тім, читачу, справа,

А про те балачка,

Що й великий собацюра,

Й найменший собачка

На тій виставці в пошані,

Честь їм превелика —

Кожне слідом на мотузці

Водить чоловіка,

А одного поставлено

В центрі круговоду

Для об’яв

і для реклами

Собачого роду.

І вусань

(отой, що в центрі),

Кажуть, мав кебету —

Балабонив без шпаргалки,

Мов читав анкету:

«Ось вівчарка чистокровна

Із міста Бішкека,

Її батько з-під Полтави,

Мати з-під Казбека,

Дід і баба з боку батька

Родом з Аргентини,

А по мамі всі з Одеси

По восьме коліно.

За вівчаркою — Мумука,

Дог із Йокогами,

Звір такий, що, як до діла,

То і тигра згама.

Серед предків цього дога:

Циркові артисти,

Детективи і мисливці,

Навіть каратисти.

От, приміром, дід Мумуки

Силу мав левину

І кінцем хвоста знічев’я

Розбивав цеглину.

За Мумукою — Везувій,

Син Агамемнона,

Із тутешніх.

Хоч і кличка

В нього закордонна.

Його діда звали Рексом,

Прадіда — Мухтарик.

Далі йдуть:

Рябко, Моторний,

Тузик, Бобик, Шарик...»

І отак-от без угаву,

Про кожну собаку,

Всі подробиці згадавши,

Той вусань балакав.

Може, й далі б теревенив

Про життя собаче,

Та спинила його тітка

Дуже нетерпляча:

«Годі, голубе, хвалити

Собачу породу!

Розкажи про себе краще —

Ти якого роду?

Ким були баби з дідами,

Хто з них чим займався?».

Тут оратор балакучий,

Як кажуть, і... здався.

Довго-довго е-е-е-кав,

м-м-мекав,

М’яв свою панамку,

Роззявляв, як риба, рота

І губами плямкав.

Врешті-решт

отямивсь трохи

Й спромігся сказати:

«Я вам, тітко, не собака,

Щоби рід свій знати!».

— Добре вдумайся, читачу,

В ці слова зухвалі

Й сам, будь ласка,

без підказки,

Дійди до моралі.

_{Кожному своє}

Хто потроху розкрадає,

Той на нари потрапляє,

Хто нахапає під хмари —

Потрапляє на Канари.

_{Конкістадори}

Сто мішків грошви пірати

Перли вантажівкою —

Надібрали в депутата

В тумбочці з готівкою.

_{Про збоченство}

Пороблено чоловікам —

Тож дисонанси

й виникають:

Там, де було

«Шерше ля фам»,

Теперки чортзна-що

                        шукають…

_{Прокурор}

Не платіть зарплат мені —

Проживу

за відпускні!

Бо научений уміти,

Кого треба відпустити…

І живеш

по відпусканні,

Як вареник у сметані.

_{Олігархічно-комунальне}

Хто своїм під час війни

Продає втридорога —

Знайте,

скурвині сини,

Що ви гірші ворога!

_{Старий джиґун}

Мчу з дівками погуляти

То в Париж, то в Гагру!

Головне — не забувати

Щелепи й віагру.

_{Олігарх}

Ще мільйончик накручу,

Бо інакше нидію,

Сяду в «Лексус» і помчу

Оформлять субсидію.

_Піп

Прихожан бідацтво зле

Стисло, мов обценьки!

Тож не скоро Бог пошле

Мерседес новенький…

_{Виборець}

Кандидати в депутати

Знані — френд на френді,

Будем пере(о)бирати

Як у секонд-хенді.

_{Депутат}

Скуштувать життя п’янке

Та грошей нахапати…

Ось насправді що таке

«Депутатські запити».

_{Кря-ко-ко}

Байка

Були в однім дворі качки

і кури.

Гарненько по-сусідськи

їм жилось —

Дві різні мови,

різні дві культури,

А разом, бач, гармонія!

І ось

Предивні почались

метаморфози:

Курчата,

вже як трохи підросли,

То, курям всім на сміх,

а мо’, й на сльози,

По-каченячи крякать почали...

Ще й вивчились перевальцем

ходити,

Копіювали звички і вбрання,

І згодом стало

важко розрізнити

Покачене курча і каченя.

Качки це заохочували радо —

Мовляв, у нас до полку

прибуло!

Хто крякає —

той вищого розряду,

Хто квокає —

те ясно хто — село.

А кури що ж?

Як щиро говорити,

Вони й не помічали новизни —

Мовляв, було б що діткам

їсти-пити,

А там нехай

хоч рохкають вони.

І деякі зарохкали.

Одначе

Були в пошані ті,

хто добре кряче.

Воно ж якби оті

курчата вміли

Пристойно розмовляти

так і сяк,

А то ж

іще й чужого не навчились,

А вже, бач,

і по-своєму — ніяк!

Он півники — накрячуться

до гику,

Із селезнями дудлячи пивко,

А потім зранку

замість «кукуріку!»

Як заведуть зненацька:

«Кря-ко-ко!»,

Лякаючи тим криком

розбишацьким

Чужих, своїх

та і себе самих...

А потім цим іще

й бравують хвацько

Та ще й кепкують

із курчат малих:

«Смотрі, як те ципля

чудно балака,

Кокоче токо,

а совсєм не кряка!».

Отак і йшло.

Минали дні без ліку.

Вже ті курчата —

бабці й дідусі,

Вже в них онуки

виросли великі,

Бува, хтось квокне,

хтось закукуріка,

А в основному крякотять усі.

Для тих, хто серце

незрадливе має —

Чуже шанує і своє плекає,

Повторювати ладен повсякчас:

Ця байка не про вас,

Ця байка не про вас...

Микола БІЛОКОПИТОВ.