• З літопису наших днів

Як украли озеро

Микола НЕЧИПОРЕНКО.

Дніпропетровська область.

Чим менше часу до жаданого літа, тим голосніше на Дніпропетровщині рекламують відпочинок на місцевому Блакитному озері. Мовляв, якщо ви втомилися, зазнали психологічних зривів в умовах воєнного стану, неодмінно завітайте до цієї дивовижної оази. Дійсно, природа тут чудова, а вода чиста. Та, на жаль, віднедавна вільний доступ до курортної зони заборонений. Вона надійно «захищена» залізобетонною огорожею триметрової висоти. З якої ж причини її звели?

ІСТОРІЯ появи рукотворного Блакитного озера у Єлизаветівці колишнього Петриківського району сягає 70-х років минулого століття. В ті часи будували Лівобережний мікрорайон тоді Дніпродзержинська, а нині Кам’янського. Завод панельного житлобудівництва потребував чималої кількості піску. Його вигрібали під боком у Єлизаветівки. Через кілька років на сороковому метрі глибини у котловані зненацька мов дно прорвало. Він почав настільки швидко заповнюватися водою, що видобувачі піску ледве встигли вивести наверх техніку і врятуватися самі.

Так, ніби за помахом чарівника, і з’явилось це диво-озеро з чистою, аж начебто блакитною водою. Незабаром стосовно прав на нього розгорілися перші скандали. На озеро претендували Петриківка, Царичанка. Своїм вважали це рукотворне диво і мешканці Лівобережного житлового масиву Дніпродзержинська. Тодішні міські «вожді» (земляки генсека компартії Союзу Леоніда Брежнєва) зажадали, аби озеро перейшло в розпорядження виключно містян. Воно, мовляв, і виникло завдяки їм.

Залагоджували цей конфлікт на районно-міській нараді, скликаній на спірному березі-пляжі. Однак її ініціатори знайти компромісу не встигли, бо несподівано втрутилось обласне начальство. Як результат, Блакитне озеро оголосили новим курортом області. Сюди організовано возили на відпочинок робітників гірничо-металургійних підприємств і будівельних трестів.

Здавалося б, усе владналося, в області пишалися єлизаветівським «курортом». Та ось у роки української незалежності тут постав «Єлизаветівський рай» — турбаза підприємця Михайла Фігура, що спричинило нові конфлікти. Хоча землі довкола озера належали тодішній Єлизаветівській сільській раді: перебували не поза межами села, а на його території, — тодішня Петриківська райдержадміністрація передала в оренду Фігуру 3,7 гектара. Оскільки ці землі мали статус сільськогосподарського призначення, тож дісталися Михайлу Семеновичу в оренду для ведення особистого селянського господарства: як сінокоси та пасовища. Проте орендатор був далекий від сільського життя і, звісно ж, ніяких корів не мав, тож не було кого випасати, не було для кого заготовляти сіно.

Натомість пан Фігур заходився створювати туристичну базу, спершу з котеджами для тривалого платного відпочинку, зоною паркування автомашин, різноманітними торговельними ятками і кафе. Дорогу загального користування цей хазяїн перегородив шлагбаумом, а свої володіння у 2011 році обніс першим тут парканом. Тобто і вхід, і в’їзд на озеро стали платними. Причому для всіх мешканців: і Єлизаветівки, і сусідніх сіл. З тією лише відмінністю, що для селян діяв «пільговий» тариф — 50 гривень із душі за годину водних і сонячних процедур. Звісно, ці нововведення обурили людей. Скликали кілька сходок Єлизаветівки, тричі її жителі влаштовували мітинги та пікети протесту, турбазу навіть блокували. Нічого не допомогло! Наступного, 2012-го, року протести селян із заявами, що у них украли Блакитне озеро, повторилися. Михайло Фігур відповідав одне й те саме: мовляв, озеро — моя приватна власність, тож що хочу, те й роблю. І розпорядився селян до блакитного плеса не пускати.

Петриківська районна влада, очолювана Анатолієм Мисливцем, ніяк не реагувала на ці безчинства, зайнявши позицію вичікування. Пізніше селяни дізналися, що у 2007 році Єлизаветівський котлован разом із прилеглим прибережжям зарахували до земель водного фонду, що й підтвердили відповідним документом — паспортом. Він набув офіційного статусу водойми, тож, згідно із законодавством, до нього має бути вільний доступ усіх громадян. Це по-перше. А по-друге — закон наділяє його і відповідним цільовим призначенням. Тобто особисте селянське господарство Фігура тут ні до чого, його треба визнати незаконним. От тільки Петриківська РДА приховувала навіть від Єлизаветівської сільської ради новий статус озера. Облводгосп кілька разів звертався до адміністрації за погодженням проєкту землевпорядкування з наступним наданням водогосподарського паспорта, але відповіді не дочекався. Нині Петриківського району не існує, є Петриківська громада. Очільники її продовжують старі традиції: блокують новий законний статус Блакитного озера. Інтереси та права селян для них нічого не варті.

ПРО ПРИВАТНІ корисливі цілі хазяїв озера свого часу заявляв останній в Єлизаветівці сільський голова Максим Голосний. Особливо після того, як пляжі остаточно захопили турбази «Заїмка» та «Одеса» підприємців Леоніда Бірюліна і Ніни Олексенко, а потім ще дві бази відпочинку — «Занзібар» і «Афіни Омега». Розміщуючись на території сільської ради, вони не сплачували податків до її скарб­ниці. Максим Голосний апелював до всіх інстанцій, однак марно. Приватні власники під час чергового візиту сільського голови затримали його і порадили забути дорогу до них. «З нас данину деруть, — пояснили, — прокурори, СБУ, та й районним вождям мусимо відщипувати. Хто платитиме твоїй сільраді?»

Господарі «Єлизаветівського раю» ще й наказали остерігатися Максима Ігоровича. Знали, що казали: впертому й невгамовному Голосному незабаром намагалися підсунути хабара. Проте у приміщенні сільради велося відеоспостереження, тож чоловіка, який привіз двох правоохоронців зафіксувати нібито факт отримання сільським головою неправомірної вигоди, впізнали. Ним виявився працівник управління захисту економіки Кам’янської міської ради Олег Шаран. Відомо, що у Кам’янському теж не приховують своєї вигоди від Блакитного озера. А вона чимала. Тарифи за користування послугами турбаз захмарні! А просто прийти покупатись і позагорати не вдасться — за все треба платити.

А цієї весни курортну зону з пляжами ще й обнесли височенним бетонним муром, сховавши її насамперед від місцевого населення. Звісно, селяни такого не стерпіли, дійшло навіть до сутичок з охоронцями. Люди звертались і до Петриківської ОТГ: не відмовчуйтеся! Відповідь була неочікуваною. Керівництво громади заявило, що справа не в його компетенції, оскільки вся пляжна і прибережна зони, а також прилегла територія спільного користування… приватизовані ще 15 років тому. Поділені на чотири земельні ділянки з кадастровими номерами. Власники їх одержали й акти на право власності, які внесені до відповідного Державного реєстру.

Як таке могло статися? Подив підсилює й те, що дозвіл на приватизацію берегів озера свого часу надало (достеменно не відомо, кому!) Петриківське лісництво. З якого дива воно розпорядилося землею водного фонду? Здогадатися не важко: рішення стосовно віднесення Блакитного з прибережжям до водного фонду є, але паспортом цей статус досі не підтверджено. Нібито завадила цьому плутанина: у рішенні адреса озера чітко приписує його до Єлизаветівки, але названо плесо не Блакитним, а… Голубим. Тож до цих пір ніяк не розгадають, це озеро чи не це потрапило до водного фонду. Оскільки з трьох боків воно оточене лісом, тож, мовляв, лісництво за «традицією» і продовжує вважати його своїм.

Ось із причини не визнання озера водоймищем воно й утратило право вільного доступу до нього громадян — не лише Єлизаветівки, а й усієї України. І як тепер бути, у Петриківській громаді не знають. Вочевидь, і не хочуть знати. Бо достатньо визнати Блакитне озеро водним об’єктом, як, згідно з чинним законодавством, огорожі та інші конструкції довкола нього, котрі заважають доступу до води, підлягають демонтажу.

І селяни, і кам’янські містяни попереджають: вони готові йти на штурм заблокованої зони відпочинку. А влада застерігає — і думати не смійте. Бо доведеться відповідати, адже пляжі та прибережна земля — у приватній власності, а вона ж бо недоторканна, захищена законом.

На зауваження громадськості скасувати права на незаконне передання озерних земельних ділянок у чужі приватні руки у Петриківській сільській раді відповіли, що не вийде. Мовляв, за кільканадцять літ власники змінювались, а нинішні набувачі прав — цілком порядні люди, які сном-духом не знали про порушення. А щоб зрозуміти, мали місце порушення чи ні, слід створити спеціальну земельну комісію. Однак під час воєнного стану влаштовувати подібні перевірки заборонено. Забирати ділянки можна лише у трьох випадках: за рішенням суду, за законом для суспільних потреб і… за згодою власників.

Зрозуміло, що загарбники Золотого озера — так воно зветься на їхній мові — добровільно від нього не відмовляться. Вони продовжують нахабніти, а про обурення місцевого люду ніхто з них ні чути, ні говорити не хоче. Мовляв, це не їхній клопіт…