• Влада і мораль

Править бал капітал...

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

У розпал війни Рівненську обласну організацію Національної спілки журналістів України виселили з Народного дому. Тут, у невеликому кабінеті площею 40 квадратів, вона працювала понад 30 років.

НАЧЕ за єдиною командою, одночасно прибули представники виконавчої служби, управління комунальної власності міста, навіть поліції діалогу. Втім, конструктивного діалогу вкотре не вийшло…

Передісторія тут така. Кілька років тому, ще до повномасштабної війни, Рівнерада ухвалила рішення виселити з Народного дому, який є її комунальною власністю, всіх орендарів. Його (звісно, через «не хочу») виконали всі, окрім обласної організації НСЖУ, яка виявилася для влади доволі міцним горішком.

«Нам просто нікуди йти: це тільки на словах начальниця управління комунальною власністю міста Олеся Смоловик, як і виконувач обов’язків міського голови Віктор Шакирзян, запевняли, що «журналісти на вулиці не будуть», — на ділі ж не запропонували жодного приміщення. Хоча на нашому боці закон. Ще в 2009 році Верховна Рада своєю постановою запровадила мораторій на виселення творчих спілок із приміщень комунальної власності. А 2010-го ухвалила Закон «Про посилення захисту майна редакцій медіа, видавництв, книгарень, підприємств книгорозповсюдження, творчих спілок». Однак уже згадане управління подало на нас до суду — за невиконання рішення міської ради. Наш «найсправедливіший», звісно, став на бік влади, цілковито проігнорувавши закон. Ще б пак, адже приміщення Народного дому в самісінькому центрі міста, на вулиці Петлюри. Ласий шматок, що й казати. Як бачите, кому війна, а кому мати рідна», — обурюється голова обласної організації НСЖУ Дмитро Тарасюк.

Натомість Олеся Смоловик запевняє, що жодних протиправних дій стосовно спілки немає, адже угода оренди закінчилася ще у вересні 2021-го. А як же закон? Та як дишло!

Пані Смоловик стверджує: пропонували, мовляв, обласній організації НСЖУ приміщення на вулиці Героїв поліції, але Дмитро Тарасюк нібито відмовився. У який спосіб пропонували, залишається загадкою, позаяк офіційного листа чи повідомлення про це… катма. Маніпуляція, та й годі!

Отакими подвійними стандартами наче підкреслюють непотрібність журналістів, адже спілка журналістів у Рівному об’єднує 512 членів — сила, з якою навряд чи насмілилася б конфліктувати влада у будь-які часи… Тепер усе по-іншому: невигідних для себе публікацій просто «не помічають», підгодовуючи замовних писак. От і вся, з дозволу сказати, «інформаційна політика». А поняття дієвості журналістського слова давно кануло в Лету…

«Не гаючи часу, ми подали відповідну заяву до Північно-Західного апеляційного господарського суду, — розповідає Дмитро Тарасюк. — 22 травня правомірність ухвали господарського суду Рівненської області розглянула колегія суддів під головуванням Алли Гудак. Ми сподівалися, що бодай тут стануть на бік закону, а не сліпо виконуватимуть загарбницьку волю можновладців. Доводили і переконували, що і постанова Верховної Ради, й зазначений вище Закон забороняють виселення творчих спілок «у нікуди», а з нами вчинили саме так. До речі, представників міської влади на суді не було. Та чиєсь замовлення, вочевидь, і цього разу перемогло здоровий глузд. І хоча ми самі знайшли приміщення, де зараз працюємо, не зупинимося: будемо апелювати до Верховного Суду України. Аби довести — з людьми треба поводитися гідно».

…Віддавши журналістиці 35 років життя, я ще ніколи не почувалася такою пригніченою й нікчемною, як нині. Чи не щодня, проводжаючи в останній земний путь захисників, на майдані Незалежності в Рівному бачу перших керівників міста, які кладуть до домовини квіти, схиляють голови в скорботі. Але ніхто з них не підійде ближче до зболеної матері чи дружини, не обійме їх, не запитає про нагальні потреби! Отаке казенне «відбування», вочевидь, із казенними квітами, оплаченими бюджетним коштом… Словом, ні совісті, ні честі.

Хіба за таке суспільство кладуть голови титани нашого українського духу?