«Охрімової свити» на всіх не вистачає Інна ОМЕЛЯНЧУК. Рівненська область.
ВІД ОСТРОЖЦЯ, що є центром однойменної територіальної громади в Дубенському районі Рівненщини, до її найвіддаленішого села Борбин близько двох десятків кілометрів бруківки та бездоріжжя. Втім, про дороги нині не йдеться — вижити б! І це завдання точно не з легких. Острожецька ОТГ об’єднує майже шість тисяч жителів у 14 селах — середня за українськими мірками сільська територіальна громада, що сусідить із Волинню. «Дороги збудуємо після перемоги, тут усе зрозуміло, — каже голова громади Тарас Гордійчук (на фото). — А от втримати життєдіяльність тут, у тилу, де мешкають переважно старші люди, дедалі складніше. Реформа децентралізації задумувалася для того, аби, даруйте за тавтологію, спростити простій людині життя, а виходить якось навпаки». Міркуйте самі. На початку великої війни держава дозволила бізнесові не сплачувати місцевих податків. Проте в Острожецькій громаді всі підприємці (насамперед аграрії) сумлінно їх платили. Розуміли: за цими життєдайними надходженнями — щоденне буття їхніх батьків, матерів, сусідів. І Тарас Гордійчук щиро цим пишався. Нині ж він невеселий. Каже, в агроформуванні «Ідна» (одному з трьох, що працюють на території громади) щойно позбулися 600 голів ВРХ: частину продали, частину пустили під ніж, бо мають власне ковбасне виробництво. Однак три десятки людей втратили роботу — пропорційно знизились і податки! Що робити зі свинофермою, ще думають. Бо нині м’ясо на переробку вигідніше купувати, ніж вирощувати поголів’я. Адже ціни на зерно як не було, так і нема, он пшеницю ледь реалізували по 5 тисяч — нижче від собівартості! А в «Ідні» 80 відсотків врожаю зернових ішло на відгодівлю худоби. Неважко здогадатися, що тепер під загрозою і сам зерновий клин. І це проблема не однієї громади — всієї сільськогосподарської галузі країни. Голова одного з потужних агроформувань розповів, що змушені щороку перекредитовуватися, аби обсіятися. Бо з такими цінами на продукцію не вдається погасити попередні кредити від держави, хоч вони й пільгові. Отакої! Від чиновників усіх мастей чуємо про всебічну підтримку аграріїв, а на ділі он воно як… Чимало олії в це полум’я вже майже рік підливають польські фермери, перекриваючи експорт нашої продукції та нівелюючи аграрний потенціал України. В Острожецькій громаді, як тільки можуть, намагаються «залатати діру» від втрати податкових сільськогосподарських надходжень: кілька земельних ділянок виставили на оренду через аукціон, два приміщення колишніх сільських рад — на продаж. Нібито і є покупці, але ж ціна має бути відповідною до реалій: простих людей війна багатшими не робить. Місцеві податки (на землю та майно) також наважилися трохи підвищити. Більше не можна: образно кажучи, підуть «під ніж» кури, які несуть золоті яйця, тобто малий бізнес. Підприємці, що працюють у торгівлі та сфері послуг, і без того попереводили працівників на пів ставки. Тут пряма залежність: знижуються в людей заробітки — відразу падає купівельна спроможність. Тому й намагається молодий, але мудрий голова громади віднайти ту «золоту середину», яка дасть змогу втримати керованість територією через економічний ресурс. Знає — повноважень у місцевого самоврядування рівно стільки, скільки є коштів для їх реалізації. Так, в Україні виробляємо більше сільськогосподарської продукції, ніж потрібно для нашого внутрішнього споживання. Тож експорт потрібен як повітря. І цю величезну проблему повинен вирішувати центр, адже навіть найефективніший сільський голова ціни на збіжжя адекватними не зробить! А саме в цьому, як бачимо, корінь нинішніх сільських проблем, що накопичуються в геометричній прогресії. От і виходить, як із тією Охрімовою свитою: туди потягнеш — там дірка. Бо сільська економіка безпосередньо відображається на соціальній сфері. Взяти, приміром, медичні послуги. Є в Острожці колишня районна лікарня. В громаді намагаються зробити все, аби вона функціонувала й у цих жорстких реаліях. Та НСЗУ постійно підвищує вимоги, які, м’яко кажучи, не завше обґрунтовані. «Торік чотири лікарі з сусідньої Волині працювали в нас за сумісництвом. Тож тепер НСЗУ вимагає повернення близько двох із половиною мільйонів гривень, які спрямувала в тому числі на їхню зарплату. Бо в угоді на контрактування пакетів послуг тепер прописано, що лікар повинен працювати в закладі лише за основним місцем роботи. Я нарешті знайшов таких лікарів, і з 2024-го ми відповідаємо вимогам, але майже 2,5 мільйона гривень ніхто не списує. Для нас це великі гроші. Ба більше: вимоги щоразу посилюються. Тепер до першого червня лікарня неодмінно має бути оснащена кондиціонером, не придбаємо — злетить цілий пакет послуг. А це і зарплата медиків, яких ледь-ледь удень із вогнем відшукали, і можливість пролікуватися для моїх земляків. «Топити» сільські лікарні в такий спосіб можна тоді, коли є добрі дороги, логістика. Тоді людина поїде деінде. А куди і, власне, за що вона попрямує по нашому бездоріжжю? На пенсіонерів дивишся й душа плаче, бо бачиш, як вони економлять кожну копієчку тієї куцої пенсії. Щойно приходять холоди, намагаються лягти в лікарню, аби хоч трохи заощадити на дровах та їжі. Ну як мені ту лікарню закрити? Як буду дивитися в очі людям, серед яких виріс, які мене обрали?» — слушно каже голова. Ще проблема: в селі вже нікому не те що на трактор сісти — труну з хати винести і яму на цвинтарі викопати. Бо до війська, і це не секрет, ідуть переважно селянські сини. І громада, наскільки спроможна, їм допомагає. Зокрема, мають для цього програму «Турбота», на яку торік виділили понад мільйон. З цих коштів допомогли насамперед тим землякам, яких в армії вивели «поза штат» і які отримували… 700 гривень на місяць (хіба не нонсенс?). Натомість, переспрямувавши ПДФО з місцевих бюджетів до державного «заднім числом», уряд досі не пояснив суспільству, як воно запрацювало на Українське військо — такий собі «секрет полішинеля». Тим часом військові, як і раніше, сідають у машини та їдуть до територіальних громад просити допомоги на невідкладні потреби. Ну як їм не допомогти? Натомість базова дотація (трансферт із держбюджету, що спрямовується на горизонтальне вирівнювання податкоспроможності територій) для Острожецької громади цього року знизилася на… 2,6 мільйона. В уряді «на марші» змінили формулу її обрахунку. Отак, розчерком кабінетного пера. Бо ніхто, на жаль, не накладає такі рішення на щоденні воєнні будні конкретного селянина в глибинці. А з таких глибинок і складається Україна. Відповідь начебто й зрозуміла — немає грошей. Проте водночас ухвалюється постанова про підвищення зарплати в органах місцевого самоврядування. «Оце вже, як кажуть, вишенька на торті! Та ми попередній рівень ледве витягували, а тепер із чого їх підвищувати?» — ставить риторичне запитання Тарас Гордійчук. При цьому він давно працює без жодного заступника: тільки необхідні для виконання делегованих повноважень фахівці! А таких повноважень, не підтверджених ніякими фінансами, у громад дедалі більшає. То під яким збільшувальним склом розгледіти користь від реформи децентралізації? Запитую в Гордійчука, чи не варто об’єднатися громадам, які поруч (скажімо, у Боремельській три тисячі, а у Підлозцівській — лише дві тисячі жителів). «А хіба як кілька бідняків об’єднаються, то розбагатіють?» — відповідає. І додає — якщо об’єднуватися, то, наприклад, із Підгайцями сусідньої Волині. Але ж укрупнення поза межами однієї області реформа не передбачає. Тому кожний робочий день очільника громади починається і закінчується з пошуку відповідей на два запитання: як заробити гроші; на чому зекономити? Бо тієї «Охрімової свити», на яку перетворилися бюджети наших сільських громад, уже ні на що не вистачає. Народний депутат Віталій Безгін вважає «рятівною соломиною» щойно ухвалений закон № 9450, який, на його переконання, сприятиме співпраці українських громад із європейськими програмами та фондами. Тобто йдеться про доступ до міжнародних фінансів. Утім, документ ще навіть не підписав Президент. Та й кошти ці, вочевидь, спрямовуватимуть насамперед на відбудову зруйнованих територій, а не в тилові громади. |