«Мушу закінчити цю війну»

Віталій НАЗАРЕНКО.

Фото з особистого архіву Богдана Зайченка.

24-річний чернігівський доброволець Богдан Зайченко (на фото праворуч) втратив ліву ногу в бою поблизу Роботиного, що на Запоріжжі. Лікарі пропонували йому списатись, але «Мамай» (такий позивний молодого козака) навідріз відмовився. «Хто буде закінчувати цю війну?» — випалив штурмовик медикам. Сьогодні Богдан, який ходив на штурми у складі легендарної 47-ї бригади «Магура», перебуває на реабілітації та має намір якнайскоріше повернутись у стрій.

_{З ультрас — в оборонці}

У СІМНАДЦЯТЬ років він став постійним учасником завзятого гурту ультрас (футбольних уболівальників) чернігівської «Десни». Патріотизм та вимоги до дисципліни, що там панували, формували характер юнака. До 24 лютого 2022 року Богдан працював на будівництві, займався ремонтами, встиг одружитись і планував мирні сімейні будні. Після цієї дати його життя, як і долі всіх українців, поділилося на «до» і «після».

З першого ж дня великої війни він приєднався до лав оборонців Чернігова, як і решта друзів з ультрас-середовища, багато з яких, на жаль, уже полеглі. Але тоді Богдан фактично ніде не був оформлений, та і, з його слів, повоювати практично не довелося, адже досвідчені товариші берегли молодь і не брали на бойові виходи. Втім, щойно ЗСУ прогнали московську наволоч з області, хлопець подався до ТЦК. А оскільки бачив, як запекло воює Перша Сіверська танкова бригада, що відзначилась у боях за Чернігів, то дуже хотів потрапити саме до неї.

— З військкомату мене направили на підготовку в навчальний центр «Десна». Я пробув там місяць і дістав спеціальність навідника «Града», — пригадує початок військової служби доброволець. — По тому поїхав на полігон у Старичі, пройшов підготовку, і вийшло так, що з Першої танкової не змогли приїхати по мене, оскільки в Донецькій області, де перебувала бригада, тривали активні бойові дії. Мені сказали: «Або ти залишаєшся і потрапляєш, куди випаде, або обираєш бригаду, яка пришле «покупця».

_{На шляху штурмовика}

ПЕРШИМИ на полігон приїхали «покупці» з 47-ї бригади. «Про неї я чув хороші відгуки по військовому «сарафанному радіо» ще в «Десні». Новий підрозділ, без совковщини і зайвої паперової тяганини. Вирішив, що мені це підходить, — каже Богдан. — Та коли потрапив у бригаду, виявилося, що «Градів» у них на озброєнні вже нема, лише ствольна артилерія. Треба було перенавчатися… Мені ж хотілося якнайшвидше громити ворога. Тому день поміркував і попросивсь у штурмовики — туди, де найгарячіше».

Із 19 січня 2023 року Богдан Зайченко вже був офіційно зарахований бійцем 47-ї бригади «Магура». Підрозділ, який іще називали дітищем «залізного генерала» Валерія Залужного, активно готували до контрнаступу. Бригада виросла із батальйону і була сформована з мотивованих бійців. Чимало воїнів проходили навчальну бойову підготовку в Німеччині. Богдан ази штурмів опанував на одному із полігонів на Заході України. Звідти бригаду перекинули на Запорізький напрямок. Там бойові побратими дали молодому воїнові позивний «Мамай» — за козацьку вдачу та вуса, а ще за філософський підхід до війни.

— Як зараз пам’ятаю свій перший штурм, — розповідає боєць. — Восьме червня, четверта година ранку... Ми йшли разом зі спецпризначенцями. Спершу думали, що «сюрпризів» не буде, зробимо свою роботу як зазвичай. Та натрапили на мінне поле: протитанкові міни лежали в метрі одна від одної, протипіхотних було «насипано» не менше. Тоді ми майже дивом вибили росіян з їхніх позицій. Не можна недооцінювати ворогів. Воюють грамотно, вміють прилаштовуватися до місцевості…

_{Робота для молодих}

ЗА СЛОВАМИ добровольця, більшість складу «Магури» — це хлопці від 18 до 25 років. Решта — чоловіки років по 40.

— Ті, хто стверджує, що молоді легше воювати, не праві. Фізично, звичайно, так, але психологічно... Втім, важко всім. Я у свої 24 ще як слід не пожив, хочу мати дітей, затишну оселю, подорожувати із сім’єю, дивитися футбол із друзями… Але маю захищати країну, бо вибору нема: або я вб'ю загарбників, або вони прийдуть і знищать мене і все, що є мені дорогим. Більшість із моїх молодих побратимів вмотивована саме цим.

Про штурми колишній ультрас говорить так: «Це завше ризик. Якщо лісосмуга «гола», то ще куди не йшло, а якщо «зеленка», то це робота наосліп. Якби ми працювали за класикою, то спочатку смугу має «прокошувати» артилерія, а потім уже — залітати штурмовики і зачищати бліндажі. У нас такого здебільшого не траплялося, залітали нахрапом, без артпідготовки. Бо зі снарядами геть сутужно було. Важко? Так! Тому що ворог окопався, і через це ми часто мусили відходити. Проте найстрашніше в цій історії — танк. Смертельна зброя. Тоді під час штурму думаєш тільки про те, де пересидіти і знайти вигіднішу позицію».

Роботу в штурмовому підрозділі «Мамай» жартома називає найкращою на світі. Каже, що це можливість бачити ворога в обличчя, чого немає, скажімо, в артилерії. Втім, зі штурмами тепер йому доведеться зав’язати…

_{Фатальна міна}

БОГДАН ніколи не забуде того нещасливого дня. «Перед Роботиним є дві дороги — одна асфальтована, друга ґрунтова, — розповідає воїн. — Ми дістали завдання взяти населений пункт штурмом. Першу групу висадили на асфальт, нас — на ґрунтову дорогу. Сказали, що мін там нема. Найімовірніше, наш танк пройшов і зачистив дорогу, але ворог підліз і знову накидав їх, де зміг. Стояла глупа ніч, і нічого не було видно. Ми відійшли в траву і очікували. Коли отримали команду «Група — рух», перший мій крок, і я наступаю на міну... Болю тоді взагалі не відчував, звук вибуху вдарив у вухо, а ногу наче обпекло».

Боєць після цього почав себе обмацувати і виявив, що з лівою кінцівкою проблеми. За мить підбіг медик, накинув турнікет. Прийняли рішення евакуйовуватись самостійно.

— Ми вилазили під обстрілом та дронами. Мене протягнули приблизно півтора кілометра, потім приїхала «Бредлі», в яку ми завантажились. Коли виїжджали заднім ходом, то нарвались на протитанкову міну. Нас «роззуло», однак з машини ми не вилазили, аж поки не приїхала ще одна «Бредлі». Перезавантажились, виїхали, а потім у стабілізаційному пункті мені ампутували ногу. Між іншим, тоді у госпіталь приїздив Зеленський, навіть сфотографувався зі мною, — усміхається боєць.

_{Бригада міцніє}

ДАЛІ були госпіталі Запоріжжя, Дніпра, Хмельницького та Вінниці. Сьогодні колишній ультрас і штурмовик «Магури» Богдан Зайченко перебуває в Чернігові, значиться в резервній роті. Попри відсутність нижньої кінцівки полишати армію не збирається, хоча така можливість у нього є.

— Під час проходження ВЛК (військово-лікарська комісія. — Авт.) мені пропонували списатись. Я не хочу, мушу закінчити цю війну. Нині оформляю інвалідність і наміряюся повернутись у бригаду, — ділиться планами молодий доброволець. — Штурмовиком уже не візьмуть, хоча протез такий, що на недалекі відстані я, відчуваю, міг би і на штурм ходити. Можу бути пілотом ударних дронів, навідником на «Граді», це мій фах. Не проблема перевчитись на ствольну артилерію — «Паладин» чи «Хаймарс».

«Мамай» дуже ображається, коли хтось негативно відгукується про його бригаду. «Після Запоріжжя доводилось чути, що, мовляв, мало відвоювали. Та спробуйте відбити бодай сто метрів, коли все навколо заміновано і у ворога перевага у повітрі», — хвилюється він. За словами Богдана, «Магура» розростається і міцніє, одержала нового бойового комбрига, про якого побратими дуже схвально відгукуються. Надходить і нова західна техніка, яка показала себе надійною і такою, що рятує життя екіпажів.