• Слово про сучасницю

«Пробачте мене, що вернулась з двобою...»

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Фото з відкритих джерел.

Висока, струнка, немов тополя, з модною стрижкою, глибокими озерцями добрих очей та мелодійно-кришталевим голосом… Якби побачила Тетяну Камерістову без пікселя, точно не здогадалася б, що переді мною майор ЗСУ з ліричним позивним «Мавка»…

ЦЕ від улюбленої Лесі Українки, зі словом якої потоваришувала змалку: бабуся та дідусь подарували їй книжечку блакитного кольору «Досвітні вогні». У самісіньке серце вразив Тетянку вірш «Конвалія» — про зірвану квітку, якою так швидко натішилася пані… І тоді, в 9 років (до речі, до школи здібна дівчинка пішла на рік раніше від ровесників), вона вилила на папір перші римовані рядки. З рідним словом не розлучалася: багато читала, писала, декламувала. Як тільки щось запало в душу, стривожило чи здивувало, — одразу народжувався вірш. Вигранювала слово й ловила себе на думці, що воно, власне, ставало і її «зброєю»… І в школі, яку закінчила зі срібною медаллю, і в Рівненському педінституті, де здобула фах учителя рідної мови та літератури.

Але на непростих життєвих віражах Тетяна зробила вибір на користь української армії: далекого вже 2007-го прийшла на вільнонайману посаду діловода. Затим вступила до Львівської академії сухопутних військ України і стала військовою. 2015-го поїхала на схід, де вела облік особового складу. На власні очі бачила, що коїть «рускій мір», зокрема й у головах людей. І розуміла: великої війни не уникнути… 2019-го працювала на сході як офіцер цивільно-військового співробітництва. Отримала поранення, перенесла кілька операцій. Втім, саме там глибоко осягнула своє призначення на землі. Бо коли старша жінка цілує тобі руки за те, що принесла води, — це перевертає і світогляд, і душу… І ти неначе знову запалюєш свої досвітні вогні, виливаючи пережите на папір. А ще усвідомлюєш: твій вибір між сім’єю та Вітчизною на користь України — безпомилковий, хто б там що не говорив! Бо де жінка, мати, — там і Вітчизна.

У неї дві чудові донечки — Анастасія та Софія. Старша, Анастасія, — також офіцер ЗСУ, військовий перекладач. І вона вже побувала в самісінькому пеклі війни! Коли 2022-го Тетяна дозволила собі зробити зауваження матерям та їхнім синам, які зібралися під військкоматом, одна жінка кинула: «Народиш свого сина, то й будеш йому вказувати». Вона не стрималася: сказала, що там, на передовій, зараз її донька — за покликом серця та України. Люди притихли… А Таня нарешті дочекалася одного-єдиного слова в телефоні: «Жива…». Ось воно, найбільше в світі материнське щастя!

Вона готова віддати людині, яка потребує, останнє — хоч сорочку з себе зніме. Можливо, саме тому, каже, Господь уберіг у самісінькому пеклі війни і її донечку. Бо добро — категорія асиметрична…

Тетяна Камерістова опікується 117-ю бригадою медиків із малої батьківщини її мами — давнього Корця. Там, на березі Корчика, у дідуся та бабусі промайнуло її дитинство: ті солодкі спогади досі гріють душу.

Коли вона репрезентувала в Рівному першу книжку своїх поезій «Така, як є. Сповідь між рядками», видану коштом благодійників, наклад розкупили миттєво. Таня ж одразу переказала виручене на підтримку «своїх» медиків. Згодом було ще два видання: в ці буремні дні люди тягнуться до відвертого слова правди, як до ковтка криничної води.

Пробачте мене,

що я пахну війною,

За бруд, що на пальчиках,

вибачте теж…

Пробачте мене,

що вернулась з двобою,

Де клята війна

загубилася меж…

Пробачте усіх, тих,

хто пахнуть війною,

Бо ви і вони —

то два різні світи…

І платять вони дорогою

ціною, ці люди війни

Й світло їх самоти…

Як і коли народжуються такі рядки?

«Та як на душу ляже, — усміхається. — Крайній вірш написала сьогодні о шостій ранку, просто під звуки гімну. Виклала на своїй фейсбук-сторінці. Отак і дарую людям поезію та надію. Бо як без неї?»

Хоча, зізнається, інколи не має права на лірику: тоді вона такий собі «солдат Джейн». Але й неординарне світосприйняття, і ліричну душу в чохол не сховаєш. Тож і виринають із її потаємних глибин нові вірші.

«Хочу, врешті-решт, достукатися до українців: люди, та від Голодомору ще й 100 років не минуло, а вам уже так заціпило душі російським! «Лупайте сю скалу!» — просив Іван Франко, ми ж об неї все лоби б’ємо… «А що нам дала держава?» — часто чую. В тому числі від тих, хто, вважаю, не має морального права носити однострій, придбавши його на ринку. Бо у кожного з нас, окрім прав, є обов’язок перед Україною, яка нині у вогні! Не можеш воювати — підтримуй донатами, плети сітки, роби окопні свічки. Бо вибір у нас невеликий: жити, як люди, або вмерти, як тварини. Ми зобов’язані перемогти: інакше, за що тоді полягли хлопці й дівчата?» — вголос розмірковує пані майор.

Нині Тетяна Камерістова — начальник служби зв’язків із громадськістю Рівненського обласного територіального центру комплектування та соціальної підтримки (іншими словами, речниця цієї служби), член НСЖУ: «Я роблю улюблену роботу: репортажі про те, як хлопці стріляють чи долають смугу перешкод, інтерв’ю із захисниками… Прагну «піймати» вдалий кадр, розговорити почасти неговірких колег».

Чи мріє Тетяна про відпочинок? Так — але тільки після святої нашої перемоги:

«Мені приносять задоволення звичайні буденні речі: запах газети чи бузку, усмішка дитини, гарні хмарки на небі… Найкращий релакс — річка або ліс, недаремно ж я Мавка: там квакають жаби й співають пташки, і не дзвонить телефон, ну якої ще ідилії треба людині? Ще мрію побувати на українському морі, Чорному чи Азовському. На заморських курортах ніколи не була і не планую».