Людина, яка не здається

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

Фермер Ігор Князєв кількадесят років трудиться на 50 гектарах пагорбів та ярків у селі Довгеньке неподалік Ізюма на Харківщині. Нині він дає раду своєму невеликому господарству, понищеному війною.

_{Самородок}

ЯК не крути, як прискіпливо не придивляйся до Ігоря Князєва (на фото), а він талант! Такі врожаї картоплі, цибулі, кавунів та солодкої кукурудзи збирав, що маститим агрономам лише снилися. Бо він не тільки розбирається в особливостях сортів культур і точно знає, коли і що треба садити чи збирати, а й відчуває мікроклімат кожної улоговинки невеличких, на гектар чи кілька, полів. «Он там, — показує господар пальцем на пагорб, — качани кукурудзи на півтора-два тижні достигають раніше, ніж в інших місцях».

А він же на агронома не вчився. Можливо, господарське чуття у спадок передалося? Так ні, батьки ніколи не виявляли особливого бажання клопотатися коло землі. Найімовірніше, Господь Бог наділив його талантом відчувати землю, як живу істоту, любити її.

— Якщо ти займаєшся тим, що дає тобі задоволення, то робитимеш це добре, — стверджує фермер.

Любов до землі в нього з юності. Господарювати почав одразу після закінчення школи, в сімнадцятирічному віці, з тієї, мовляв, причини, що йому, молодому, хотілося погуляти, а на це потрібні були гроші. Дуже скоро зрозумів, що земля потребує любові та уваги не менше, аніж дівчата та друзі. Тож місяць за місяцем став перетворюватися з гуляки на господаря.

— Мої кавуни їли не тільки в Горлівці чи Бахмуті, а й за межами України, — хвалиться пан Ігор.

Славилася його нива і кормовими буряками, картоплею, цибулею, солодкою кукурудзою… «У нас тут така земля: що не посій, те вродить», — каже фермер, забуваючи додати, що годувальниця віддячує гарним урожаєм тому, хто в неї вкладає талант і душу.

_{Війна і Довгеньке}

ДЛЯ заробітку господар також сіяв пшеницю та соняшник. П’ятдесят тонн зерна й тридцять тонн насіння згоріли, коли ракета, випущена з російського «града», поцілила в комору. Під час боїв за село фермер втратив усе: трактори й комбайн, майстерню, де ремонтували техніку, отару овець і кіз, яку купив на прохання батька, аби тому клопотатися на пенсії. Згоріла й баня — пахуча, обшита липовими дошками, яку він із хлопцями добудовував, коли вже гриміло й летіли ворожі снаряди з боку окупованого Ізюма на Довгеньке. Руїнами стали батьківська хата і власний будинок.

Наприкінці березня все ж мусив поспіхом виїхати — спершу до Слов’янська, а звідти до Одеси. В Інтернеті з’явилося відео, як знищується Довгеньке. Якраз той апокаліптичний момент, коли палало його господарство… Майна згоріло на 13 мільйонів гривень.

Дружину і двох дітей чоловікові вдалося вивезти із села ще раніше. Він же бачив, як місцеве начальство втекло з Довгенького першим. Батько навідріз відмовився виїздити: на кого він полишить овець? Та й господарство сина — земля, трактори, майстерня, врожай — його ж не приторочиш до авто, не забереш із собою.

67-річний чоловік бачив «кінець світу» зблизька: як горіли вівці й хати, як гинули люди… Трьох мертвих сусідів він знайшов на руїнах їхніх осель: у помешкання вцілив снаряд, тож усіх, хто там був, вбив… У селі тоді загинуло 12 чоловік. Він багато чого набачивсь — і героїчного, і ницого. Одні воювали, не шкодуючи життя, інші тягли, що бачили… Його батька, вже контуженого вибухом снаряда, в останню мить перед окупацією вивезли військові.

_{Життя на руїні}

СЕЛО Довгеньке визволили від ворога у вересні. На попелище батько й син повернулися ближче до зими. Бо жити і працювати можна скрізь, але коли маєш власну землю, вона кличе до себе, про неї треба дбати.

У Довгенькому до повномасштабної війни проживало близько семисот чоловік, а зимувало після визволення лиш семеро. З кількасот будинків у селі вціліло два чи три. Ті, хто приїжджав на згарища, після побаченого знову поверталися до добрих людей у чужі хати. Та й небезпечно тут і досі, адже лише за останній час четверо селян підірвалися на мінах, якими довколишні землі «засаджені» густіше, аніж поле пана Ігоря картоплею. А фермер вирішив відбудовувати будинок, господарство — свій світ.

Спочатку вони з батьком жили у погребі. Потім почали будувати помешкання: на старому місці спорудили майстерню, аби ремонтувати техніку, згодом над нею з’явилася надбудова. У цьому помешканні, зробленому з міцних дощок від довгих ящиків з-під снарядів до «градів», котрі тут валяються мало не на кожному кроці, сім’я і живе. Добряче підсобили друзі, які повернулися в село.

Спершу пан Ігор мав проблему з водою. Але потім зробив бур зі сталевого корпуса від ракети до «смерча» і пробив сверд­ловину. Тепер має і воду, і титан, що її підігріває. У горішньому приміщенні облаштував кімнату, де його мати вирощує розсаду. А ще опорядили кілька спалень для всієї родини. Волонтери встановили пластикові вікна. З них видно поле, яке фермер засадив картоплею. Відродження господарства — це переважно справа його рук, допомога приватних організацій, волонтерів… Тоді як держава за цим спостерігає збоку. Навіть розміновувати поля доводиться самому.

— Ось тут я відшукав приблизно 70 протитанкових мін, — показує Ігор Князєв рукою на крутосхил, — а на полі їх було із півсотні. Ця улоговина засіяна тисячами мін — і протитанкових, і піхотних, які набагато підступніші й більш небезпечні. А що робити, землю ж обробляти треба…

Про майбутнє пан Ігор воліє не думати. Вірить — на його поля більше ніколи не ступить нога окупанта.