Вівторок, 25 червня 2024 року № 26 (20070)
http://silskivisti.kiev.ua/20070/print.php?n=54206

  • Славетні імена

«Повій, вітре, на Вкраїну»...

Підготувала
Лариса ПИЛИПЕНКО.

«Дивлюсь я на небо…» — пісенний шедевр, що дістався нам у спадок від видатного українського співака незабутнього Івана Козловського. Ці слова, які бентежать душу не одного покоління, лунали навіть у космосі, звідки надсилав вітання землянам інший прославлений українець — Павло Попович.

«ЧОМУ мені, Боже, ти крила не дав? Я б землю покинув і в небо злітав», — розтинав душу неповторний тенор. Господь дав українцю такі потужні крила, що високо піднесли його талант над Україною, над цілим світом. Іван Козловський перебував на сцені майже 70 років, до 87-літнього віку виступав із сольними концертами — безпрецедентний факт! Співак володів унікальним тембром голосу: італійці називають його argenteo — сріблястий. На оперній сцені Козловський виконав понад пів сотні найрізноманітніших партій. У його репертуарі — класичні шедеври Моцарта, Бетховена, Шуберта, Шумана, Лисенка, Гулака-Артемовського, Даргомижського, Бородіна, Чайковського, Глінки, Ліста, Рахманінова; твори радянських композиторів; народні пісні та романси.

Побачив світ Іван у березні 1900 року в селі Мар’янівка на Київщині. Тато був кравцем, шив свити, кожухи, самотужки навчився грати на гармошці, музикував на весіллях. Його мама з польського роду Косинських, над­звичайно глибоко знала народні звичаї, прикмети, таємниці обрядів. Померла від тифу, коли хлопцю йшов 21 рік. Він був далеко від дому і не зміг із нею попрощатися.

Путівку в життя Іванові дав сільський учитель Сисой Саєнко, який розгледів у шестирічному хлопчикові талант до музики й величезну жагу до знань. «Янголятка», як називали його за справді ангельський голос, незабаром віддали до церковної школи в Києві. Уже в сім років Іван співав у Михайлівському Золотоверхому монастирі, де прожив близько 10 років. «Мама мріяла, щоб я став священником. Мене віддали в школу, звідти було рукою подати до архієрейського сану. Після неї брали в семінарію, де вчилися на священника», — згадував Іван Семенович.

Тут співав і його старший брат, у майбутньому теж відомий виконавець. У 1919 році Федір Козловський разом із хором Олександра Кошиця виїхав на гастролі у США, але після окупації України більшовиками відмовився (як і всі члени колективу) повертатися. Залишився в еміграції, висвятився на священника і мав паству в містечку Пайн-Буш поблизу Нью-Йорка. Цей факт наклав відбиток і на долю Івана — він був невиїзним, лише раз побував за кордоном.

У 12 років хлопчик опинився в духовному училищі. В цей час відбулася знакова зустріч із Миколою Лисенком. «Учись, хлопче, шануйся, і дай тобі Боже співати довгі літа людям на радість!» — пророче сказав видатний композитор, почувши його голос. З часом стіни монастиря стали затісними для молодого таланта. Іван на кілька місяців подався в мандри, заробляючи на життя співом. Діставшись до Київського музично-драматичного інституту, юнак вирішив спробувати свої сили. Особливих старань докладати не довелося: приймальна комісія гідно оцінила вроджені дані Козловського й зарахувала його після першого ж туру.

Ішов 1918-й. Невдовзі Івана забрали до червоної армії. У буремні роки громадянської війни Козловський служив у 22-й бригаді інженерних військ. Командування берегло талановитого юнака, знаючи про його рідкісний голос. Саме під час служби в армії він дебютує на сцені Полтавського музично-драматичного театру в ролі Петра в «Наталці Полтавці» Миколи Лисенка. Згодом Козловський стає солістом Харківського, а пізніше — Свердловського оперного театру.

Робота в Полтаві, Харкові й Свердловську дала йому надзвичайно багато й у творчому, і в життєвому сенсі. Саме там, відчувши увесь тягар особистої відповідальності, Козловський став професійним артистом, готовим до будь-якої сцени. З часом його запрошують до Большого театру. Уже в перший сезон виконував усі головні партії тенорового репертуару. Успіх був фантастичний: спектаклі за участі Козловського проходили з аншлагом. Усенародне визнання принесла співакові вже перша партія — Юродивого в опері «Борис Годунов» Мусоргського. Далі — провідні персонажі в операх «Травіата» (Альфред), «Дубровський» (Володимир), «Лакме» (Джеральд).

Попри визнання та успіх на московських теренах Іван Козловський залишався вірним Україні, яку палко й ніжно любив. Відомо, що під час концерту в кремлівському палаці з’їздів співав різдвяні колядки без цензурних купюр. Без перебільшення, легендарним став виступ Івана Семеновича на урочистому зібранні з нагоди 200-річчя Большого театру: він представив близько 200 імен видатних виконавців із наших теренів, які творили славу російської і світової опери.

Говорив українською, вчив її й доньок, не раз соромив земляків, які цуралися рідної мови. У репертуарі Козловського були й «політично небезпечні» композиції — «Мені однаково» на слова Т. Шевченка, пісні січових стрільців (із дещо зміненим текстом). Співав він колядки та щедрівки, а також романси Лисенка та інших наших композиторів, переважно на вірші Кобзаря, — загалом понад сотню творів, серед яких «Повій, вітре, на Вкраїну» на слова С. Руданського.

Щороку Іван Семенович із колегами-співаками, дитячим хором рідної Мар’янівки приїздив у Канів — вклонитися Шевченку. Коли місцеві владці спілкувалися з ним «великодержавною», перебивав з іронічною посмішкою: «Що це ви до мене російською говорите? Я рідної мови не забув!». І щоразу говорив: «Приїхав попрощатися з моєю милою Україною»… Дочка Козловського Анна наголошувала: «Зі… своєю Батьківщиною батько був пов’язаний непорушними душевними узами все життя, до самого кінця. Він любив Україну віддано й ніжно — синівською любов’ю. …Її звичаї, природу, мову... зібрав і обробив українські колядки, був унікальним виконавцем… народних пісень».

Велика дружба пов’язувала Івана Козловського зі співаком-басом Борисом Гмирею. Нащадкам залишився запис (на жаль, єдиний) дуету двох видатних виконавців — «Коли розлучаються двоє» Миколи Лисенка на вірші Гайнріха Гайне. Ще один близький товариш Козловського — поет-академік Максим Рильський. У Мар’янівці збереглися два дуби, посаджені ними. Видатний співак опікувався створенням Музею Миколи Лисенка в Києві, відіграв і чільну роль у створенні Заньківського меморіального музею Марії Заньковецької.

Востаннє Іван Семенович приїхав до України і своєї Мар’янівки за чотири роки до смерті. З любов’ю до рідного села багато зробив для земляків: заснував музичну школу, придбав електроорган, два роялі, повний комплект інструментів для духового і симфонічного оркестрів. Сам шукав і викладачів. А з хором мар’янівських школярів дав кілька концертів у Києві, Каневі, Черкасах та інших містах.

1954 року Іван Козловський залишив Большой театр, але продовжував активну концертну діяльність. Видатний тенор доживав віку самотнім, йому не щастило в особистому житті. Усно заповідав поховати себе у Мар’янівці, обрав місце і спланував парк біля батьківської хати. Сучасники розповідають, що дуже тужив за Батьківщиною, як глибоко віруючий, мріяв на схилі літ піти в монастир. Але й останню волю митця не було виконано: великий українець знайшов свій останній притулок на новодівичому цвинтарі в москві.

Радянською й московською владою робилося все, щоб вирвати українські сторінки з біографії та творчості співака. Чимало його записів рідною мовою не перевидавалися понад пів століття. У російських довідниках і біографічних виданнях не згадується, що Козловський виконував твори українських композиторів. 1947 року вийшла його платівка, на якій серед інших композицій були й пісні січових стрільців. Її негайно вилучили з продажу. На початку 1970-х знищили іще одну унікальну платівку — з колядками, які Іван Семенович записав до свого 70-річчя.

За спогадами, переказами сучасників, співака вирізняли життєрадісний характер, іскрометний гумор. Артист допомагав друзям, які потрапили в біду, та дивував неймовірними вчинками. Наприклад, щоб справити враження на майбутню другу дружину, Козловський виліз на другий поверх по водостічній трубі. Але навіть без зухвалих витівок харизматичний співак одним поглядом чи голосом захоплював жінок.

Івану Семеновичу також була притаманна забобонність. Він міг змінити маршрут, коли дорогу перебігала чорна кішка, завжди користувався одним і тим же виходом у театрі, гадав, що порожні відра віщують невдачу, попри вмовляння не сфотографувався з Собіновим, якого дуже шанував. Десятиліттями митець носив незмінний портфель, бо вважав його щасливим. Свій голос беріг фанатично: холодної пори не розмовляв надворі, після склянки гарячого чаю тривалий час залишався в помешканні, на біс майже ніколи не виходив... У складеній ним самим молитві просив: «Пошли, Боже, добре співати, прославляти рід свій, довго жити на світі».

Помер Іван Семенович Козловський 24 грудня 1993 року від запалення легень. Остання книжка, яку тримав у руках, — про місто Васильків, звідки рукою подати до рідної Мар’янівки… Українці пам’ятають, люблять і шанують свого генія. У Мар’янівці створено Меморіальний музей-садибу Івана Козловського, у столиці на Хрещатику діє концертний зал, названий на його честь. У рідному селі, а також у Києві встановлено погруддя, на одній із будівель Михайлівського Золотоверхого монастиря, який розкрив талант великого українського співака, є меморіальна дошка.