• Слава і біль України

До Козацьких могил — у вишиванках

Тетяна ВАСИЛЕНКО.

Вишиванки, мої вишиванки...

Ви мій біль, мої мука і доля;

Я без вас, як той день

без світанку,

Я без вас, як той жайвір

без поля...

НА ЛЕГЕНДАРНОМУ для кожного українця острові Журавлиха, що на межі Рівненщини та Волині, діє Національний історико-меморіальний заповідник «Поле Берестецької битви». Хоча в народі його називають більш влучно — «Козацькі могили». Далекого вже 1651 року тут поклали життя за Україну козаки та селяни, що билися з польською шляхтою під проводом Богдана Хмельницького.

Тож кожен крок на місці нашої колективної пам’яті, незламності та сили знаковий. І усвідомлений: Україна ж бо й сьогодні у великій біді… А той вільний козацький дух, який везуть із маленького села Пляшева та його околиць, упевнено рухає до перемоги наших чоловіків та синів.

Тоді через зраду союзників-татар козацько-селянське військо, яке до того ж поступалося польському чисельно, зазнало поразки. Але як неймовірно мужньо, вже під проводом Івана Богуна, стояли за волю 300 козаків на невеличкому острівці поміж непрохідних боліт! Останній із них, Іван Нечай, залишившись без зброї, відбивався… косою. За цим спостерігав польський король Ян ІІ Казимир: він запропонував відважному воїнові здатися під гарантії безбідного життя до кінця відміряних йому днів. Але той обрав героїчну смерть…

Ось чому битва під Берестечком є для нас сакральною: вона, наче набат, кличе на боротьбу за волю та незалежність нові покоління українців.

Нас тут триста, як скло,

товариства лягло,

І земля не приймає…

Ці Шевченкові слова супроводжують музейну експозицію з козацькими речами. Гармати, списи, багнети, кілька різновидів ножів, порохівниці, шкіряні гаманці та чоботи, люльки, — все це справжні артефакти, знайдені на місці однієї з найбільших у тогочасній Європі битв. Археологічні експедиції, які в 1970 році розпочав доктор історичних наук зі Львова Ігор Свєшников, тривали чверть століття й завершилися 1995-го після його смерті. Скільки ж то раритетів віднайдено в цих скроплених українською кров’ю місцях!

…Цікаво, що вже в 1912 році з села Острів на Журавлиху перенесли дерев’яну церкву Святого Михайла, пам’ятку ХVІІ століття, в якій молилися Богдан Хмельницький та Іван Богун. А 1914-го було освячене будівництво пам’ятного комплексу з головною спорудою — Свято-Георгіївською церквою. Але розпочалася Перша світова війна, і в церкві розмістилися австрійські війська. За Ризьким мирним договором територія нинішньої Рівненщини та Волині відійшла до Польщі, тож згодом влада взагалі заборонила людям відвідувати Козацькі могили. Але селяни все одно приходили на святе місце дев’ятої п’ятниці після Великодня, щоб помолитися й набратися незламного духу…

Радянська влада, яка змінила польську, взагалі виселила тутешніх монахів до Почаєва. Голова колгоспу імені Богдана Хмельницького із селянським прізвищем Пастух розпорядився розібрати храм. Та ніхто з місцевих на це не наважився. Тоді там зробили відстійник для хворої худоби… Отаке святотатство!

Та в 1960 році за Козацькі могили несподівано вступилися письменники: в «Литературной газете» було надруковано заклик повернути історичну пам’ять. Тож 1967-го відчинив двері музей-заповідник «Козацькі могили» — як філія обласного краєзнавчого музею. Хтозна, чи було б так, якби це не вписувалося в тодішню офіційну концепцію боротьби українського народу за возз’єднання з росією, що кардинально спотворювала одвічні прагнення українців.

Тож символічно, що перші жовто-блакитні прапори на Рівненщині замайоріли саме над Козацькими могилами 1989 року. А вже 1991-го Козацькі могили переходять під захист молодої Української держави. З 2002-го сюди повертається чернеча молитва, а з 2008-го заповідник отримує статус Національного. Ось така у нього багатостраждальна історія.

Вкотре перегортаю її сторінки, відвідавши діючі Свято-Георгіївський та Михайлівський храми та їх підземелля, музей, Козацький гай. Зустріла на Журавлисі групу людей у вишиванках. Це місцеві ветерани праці приїхали віддати шану тодішнім і нинішнім захисникам України. З вірою в нашу перемогу й бажанням при-служитися задля її наближення щомісяця, з кожної пенсії, жертвують на підтримку ЗСУ, плетуть маскувальні сітки, виготовляють окопні свічки, плетуть шкарпетки. І невпинно моляться за титанів українського духу, які так мужньо тримають над нами небо.

А ще — розповідають історії власних вишиванок.

«Цю сорочку вишила мама, коли я була дівчиною. Їй пів століття, а вона, як бачите, не вицвітає. Гадаю, сімейної реліквії ще й моїм дітям та онукам вистачить», — каже Ніна Яковчук, якій 2025-го виповниться 80.

Вишиванці Анатолія Коломиса також щонайменше 50 років: каже, то подарунок від тестя. Іван Левчак привіз вишиванку з малої батьківщини — Борщівського району сусіднього Тернопілля, де його мама-колгоспниця вишивала довгими зимовими вечорами. А Григорій Крот — із рідного Степаня, з унікальними мотивами Рівненського Полісся. Голос Українських Карпат живе у вишиванці Миколи Федчака — він придбав цю автентичну річ у Трускавці. Свою сорочку Раїса Вінічук вишила бісером, такі ж подарунки зробила дітям та онукам.

Бо вишиванки — наша радість і журба, щит і патріотичний бронежилет. А синергія поколінь робить нас міцнішими, укріплює віру і додає козацького духу.

В ці буремні для України дні припадаємо до власних витоків, шукаємо відповіді, чому спіраль історії закручена так, що знову повторюється трагедіями?! А ще беремо в святій місцині нескорений дух, який додає сили в нинішній, знову ж таки нерівній, борні з окупантами.

Довідка «СВ». 373 роки тому, на межі червня-липня 1651 року, біля невеличкого містечка Берестечко протягом майже двох тижнів тривала битва між Військом Запорозьким Богдана Хмельницького та союзним йому кримськотатарським військом Іслама III Герая з армією Речі Посполитої під командуванням короля Яна ІІ Казимира. Її переломним моментом стала несподівана втеча з поля бою татар. Після цього польське військо розгромило козацький табір, захопило артилерію, обози і майно. Решткам селянсько-козацького війська вдалося прорвати польсько-шляхетське оточення біля Берестечка і відступити на Київщину. Наслідком Берестецької битви був надзвичайно важкий і принизливий для українців Білоцерківський договір, підписаний у вересні 1651 року. Однак його положення не протримались і року, а 2 червня 1652 року відбулась нищівна для війська Речі Посполитої Битва під Батогом.