• Не можу мовчати

Відкрився новий фронт

Анатолій МАТВІЙЧУК,

народний артист України.

ОТОЖ — сталося!

На життя Ірини Фаріон вчинено замах. І не деінде, а в самому Львові, серед білого дня. Із застосуванням вогнепальної зброї. Жінку з пораненням голови у тяжкому стані доправлено до лікарні.

Ось тут можна було б упасти в заціпеніння і надовго замовчати, але це не той випадок, коли треба мовчати.

Деякі публічні факти, що стаються в житті, мають символічний зміст, оскільки відкривають суть таємних, прихованих від очей речей. І красномовно свідчать про щось важливе. Ось кілька швидких думок.

Гадаю, зараз підуть недолугі коментарі від деяких «наших» ЗМІ, спробують знайти побутову версію цієї драми, або зроблять стрільця душевно хворою особою. Чи постараються мінімізувати інформацію про замах і зачистити її з публічного простору.

Насправді ж ідеться про дуже серйозні речі. А саме — перехід нинішньої війни у площину ментальну, тобто це, по суті, відкриття ще одного, невидимого, фронту, спрямованого конкретно проти яскравих представників української нації, які сьогодні уособлюють її розум, чітку логіку, потужний інтелект, інтуїцію і пристрасне серце. Це початок війни проти тих, кого не обдуриш примітивною галасливою пропагандою, кого не купиш за гроші, кого не залякаєш адміністративними репресіями можновладців.

Ця подія також говорить про те, що проти українців триває війна на кількох фронтах. І російський фронт — не єдина загроза, оскільки існує загроза внутрішня. Цей ворог сьогодні перефарбований, перевзутий, перевдягнений у вишиванку і озброєний патріотичними гаслами. До того ж він володіє потужним адмінресурсом, який починає застосовувати дедалі активніше.

Той, хто трохи знає радянську історію, вже зрозумів, що ми переживаємо 20-ті роки минулого століття в СРСР. І в Україні кілька років тому відбулася справжня революція. Тільки не кривава, а публічна і «прикольна» — з галасливими політичними і гумористичними телешоу, за якими приховувалася справжня трагедія нашого народу.

А суть у тому, що владу в Україні здобула суспільна сила, яка ніяким чином не ідентифікувала себе як українців, а лише як «насєлєніє». Прихована ідеологія цієї сили була зрозумілою — покінчити із залишками свідомого українства в країні. І це останніми передвоєнними роками втілювалося дуже активно. Але почалася війна.

Так! Як це не парадоксально, путін поспішив із вторгненням. Бо ще років п’ять, і Україна стала б різновидом Білорусі, хіба що з іншим обличчям. І мова, вишиванки, рушники та гопаки в нас існували б виключно як раритети з бабусиних скринь та предмет для жартів і кепкування.

Путін поспішив — і тим викликав цілу хвилю свідомого національного українського спротиву, з’яви величезної кількості добровольців, які готові були віддати (і віддали!) життя за свою країну, її мову і культуру.

Ця хвиля виявилася настільки потужною, що владній команді в Україні, або тим, хто стоїть за нею, довелося міняти свою тактику: перефарбовувати і перетасовувати підконтрольні ЗМІ, створювати українськомовний інформаційний простір і заповнювати його нашвидкуруч перекладеними «шедеврами» вірнопідданих артистів, чи то пак «агентів впливу».

І, здавалося б, усе їм вдалося якнайкраще — активність українських мас поступово пішла на спад, а в деяких моментах навіть була повністю нейтралізована. З’явилася можливість і надалі втілювати свої «грандіозні» плани зі знищення України. Але!

Куди подіти найсвідомішу, найбільш чутливу і найсовіснішу частину народу — інтелігенцію?! Її завше було так мало в Україні, зате кожний з її бойовитих представників мав беззаперечну вагу і авторитет у суспільстві. Що робити з ними?

Як завше буває, когось спокусили великими грошима і посадами, когось терміново відправили на фронт, якщо людина досі цього не зробила добровільно. Когось надійно ізолювали від інформаційної сфери. Когось «милостиво» відпустили за кордон. А з кимсь довелося вдаватися до радикальних засобів за сталінським принципом: немає людини — немає проблеми.

Методи цієї страшної сили не змінилися з часів жовтневого перевороту. Для цієї сили не було «своїх» ані серед українців, ані серед росіян. Щоправда, українців розстрілювали і мордували в таборах масово, а росіян прибирали вибірково, головним чином, вилучали найбільш харизматичних.

Найвідомішими з них були Єсенін і Маяковський. І якщо Єсеніну ще якось можна було приписати суїцидальні мотиви, то як бути з Маяковським — життєлюбом і сибаритом, який публічно клявся в любові до СРСР?

Влада добре розуміла, що нездари, грошолюби і марнославці не так страшні, як талановиті безкомпромісні особистості, що «чують голос неба». І влада вирішила не ризикувати, чекаючи, поки кумири народу почнуть говорити йому правду.

Правда — це повсякчас проблема для тих представників влади, які намагаються зберегти владу будь-якою ціною. У росії такими «проблемними» були Борис Нємцов, Олександр Литвиненко, Анна Політковська, Олексій Навальний. Їхні імена знайомі всім і не потребують коментарів.

Однак таких імен сьогодні вистачає і в Україні! І ім’я Ірини Фаріон уже очолює список цих людей, які вели і ведуть постійну просвітницьку роботу. Чого тільки варті її блоги на Ютубі, присвячені видатним особистостям українського національного руху! А її просто-таки катастрофічне невміння мовчати і знаходити найемоційніші, найдошкульніші слова для характеристики тих чи інших особистостей і ганебних явищ нашої дійсності! Її не зупиняли навіть одіозність і зірковий статус певних «недоторканних» осіб. Вона давала їм безкомпромісну оцінку!

Я не знаю в інформаційному просторі нашої країни більш відчайдушної і сміливої особи, аніж Ірина Дмитрівна. Її не могли спинити ані армії «ботів» в Інтернеті, ані відчайдушні зусилля окремих високих чиновників, ані адміністративні репресії. Ця жінка залишалася незламною: незважаючи на інформаційні хвилі відвертої ненависті і знущання блогерів, вона їздила по Україні зі своїми полум’яними виступами, використовуючи як привід презентацію своєї нової книжки про мову. Вона була на цьому внутрішньому фронті один на один із україноненависницькою зграєю. У цієї зграї не вистачило аргументів...

Лиш один висновок напрошується. На нинішньому етапі розпочато хитру і таємну боротьбу з носіями українського духу, української свідомості й активного утвердження українського способу життя. А це влаштовує ворогів України, явних і прихованих, котрі розглядають її тільки як територію, як надра, родючу землю і вигідний матеріальний актив. Хто виконавець цього замаху? Це провокація від явних чи таємних ворогів? Кому вигідно? Можливо, ми ніколи цього не дізнаємось. Проте факт говорить сам за себе.

Отож порятунок українців — справа рук виключно самих українців! Тих, кого сьогодні ще не утилізували на фронті й не деморалізували у тилу, позбавляючи електрики, води і постійно збільшуючи податки. Порятунок лише в національній єдності. І в організаційних формах цієї єдності. Геть ілюзії!

Будемо молитися, щоби Бог врятував Ірину Дмитрівну і дав українцям просвітлення...

Р.S. На жаль... Вічна пам’ять пані Ірині.