• Далеке-близьке

Зелений вогник дитячої залізниці

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Черговий по вокзалу змахує прапорцем — поїхали! Два з половиною кілометри вздовж річки Устя жовто-блакитний потяг «Юний залізничник» долає за 10 хвилин. Це — найдовша в Україні дитяча залізниця, звідки взяли трудовий старт сотні, якщо не тисячі, нинішніх залізничників. Професія, вкрай потрібна за всіх часів: нині ж, у велику війну, володарі сталевих магістралей демонструють справжній трудовий героїзм.

ВЕЛИКА залізниця в мініатюрі працює в Рівному з далекого 1949-го: тоді, в роки повоєнного відновлення, їх збудували чимало.

Рівненська — неподалік залізничного вокзалу й водночас практично в центрі міста. Тут у розпалі ювілейний, 75-й, сезон. І за всі ці роки дитяча колійка не працювала лише тричі: на початку 80-х, коли береги Усті укріплювали бетонними плитами, готуючись до 700-річчя Рівного, та ковідного 2020-го. А від початку великої війни зелене світло дитячої залізниці додає життєствердності та впевненості в нашій перемозі рівнянам та гостям міста.

…Тут усе, як на справжній магістралі: купуєте в касі квиток, його перевіряє провідник — і машиніст мчить вас від станції Партизанської до Озерної тричі на тиждень у п’ятницю, суботу та неділю.

«Дорослий квиток у цьому сезоні коштує 40 гривень, дитячий — 20, у двох вагонах поміщається 74 людини. Звісно, кошти спрямовуємо насамперед на наші невідкладні потреби: утримання в належному стані вокзалу, перонів, ремонт локомотива тощо. Хоча від початку року ми прямо підпорядковуємося Львівській залізниці, яка й несе основні видатки на наше утримання», — каже начальниця Рівненської дитячої залізниці Наталія Сєркова (на фото).

Якраз у серпні — її трудовий ювілей: ця невтомна жінка заступила на свій відповідальний пост рівно 35 років тому. Тодішній начальник Рівненського відділку Львівської залізниці Володимир Олійник, який приймав пані Наталію на роботу, пригадує: «Заходить гарна дівчина, випускниця Дніпропетровського інституту інженерів транспорту, знайомимося. І я тут таки питаю кадровика: а чи впорається? Ще й як, каже, вона ж із родини залізничників! З’ясувалося, що Наталчина мама все життя пропрацювала в нас поїзним диспетчером, обслуговувала ділянку від Рівного до Красного на Львівщині, а це 12 станцій. То складна аналітична робота: розвести поїзди, аби не виникло жодних непередбачуваних ситуацій, прорахувати все так, щоб і вантажні, й пасажирські прибули без запізнень. А тато був колійником. Знаєте, тих 12 років, що присвятив Рівному, були найкращим періодом і мого життя: 27 тисяч працівників відділку, який тоді об’єднував Рівненську, Волинську області та станцію Кременець на Тернопіллі, чимало гарних справ для розвитку, аж до державного кордону з Польщею. І, звісно, опіка над дитячою залізницею, де отримували ази професії ті, хто прийшов у галузь за нами: правонаступність у родинах залізничників вершить справжні дива».

84-річна Жанна Іванівна Лозова пригадує, як у дитинстві втікала сюди зі шкільних уроків. Батьки сварили: яким медом тобі там намазано? А вийшло, що сталева магістраль захопила ветерана-залізничника на все життя… Як і Раїсу Зіткевич, Леоніда Возного, які багато років пропрацювали в Рівненській дирекції Львівської залізниці, Олександра Левицького, який нині трудиться на Волині.

Вже на очах Наталії Сєркової в гуртку «Юний залізничник» здобували професійний гарт та упевнено ставали на крило кілька поколінь нинішніх залізничників. Адже щороку тут навчається щонайменше 500 дітей: не лише з Рівного, а й із навколишніх сіл, міста залізничників Здолбунова. Серед них — Олександр Бабітко, який нині працює машиністом у Здолбунівському локомотивному депо, та його син Сергій, також залізничник. Чи, приміром, Віталій Яхно, який назавжди пов’язав життя із залізницею. Водночас не пориває зв’язків із її «молодшою сестрою» — ось уже 15 років поспіль щосезону працює тут машиністом і навчає азам професії юних залізничників.

«Це справжній фанат своєї справи, як і його друзі Тарас Булій та Ілля Гай, — усі наші колишні випускники. Найбільше вболівають за тепловоз — він же в нас ветеран,1956-го року випуску. Тож нещодавно ці молоді чоловіки власним коштом поміняли вікна та двері на металопластикові — отакі фанати виходять із дитячої залізниці. Чимало наших випускників різних років — у почесних лавах ЗСУ. На жаль, маємо і втрати — всією залізничною родиною поховали вже трьох героїв…» — розповідає Наталія Сєркова.

Свою лють до ворога юні залізничники конвертують у окопні свічки: парафін проплачує профспілка, все інше — справа рук дітлахів під керівництвом чотирьох майстрів. Ближче до зими попит на свічки зростає, а у відповідь отримують відео з подяками від захисників.

Часто зі шкільних уроків діти й сьогодні втікають… «на залізницю». Батьки ж питають: ну чим вас там причарували? Вочевидь, людяністю та великими серцями. До речі, заняття тут безкоштовні — де ще нині таке знайдете?

Сезон на дитячій залізниці стартує на початку травня й останніми роками завершується 4 листопада, в День залізничника. Та гурток «Юний залізничник» не припиняє роботи: глибокої осені та взимку тут вивчають теорію — дізнаються про нюанси професій на залізниці. А ще — подорожують, обмінюються досвідом та емоціями з колегами з інших дитячих залізниць. Якщо на зорі незалежності їх в Україні було дев’ять, то нині залишилося шість: припинили роботу залізниці в Ужгороді, Луцьку та Донецьку. Тимчасово не працюють у Харкові (були і прильоти, й руйнування) та Запоріжжі — з міркувань безпеки. З діючих — Львів, Дніпро, Київ та Рівне. Їх колективи активно спілкуються, почуваються рідними, своїми. Цього сезону рівняни прийняли вже чотири делегації — зі Львова, Запоріжжя, Києва та Дніпра. Таке спілкування додає снаги жити і перемагати.

Зеленого вам вогника, юні залізничники: професійного, життєвого й неодмінно — переможного!

Фото з відкритих джерел.