• Незламні

Урок материнської мудрості

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

На фото з відкритих джерел: Наталія Волошина біля портрета сина на Стелі героїв Небесної сотні та АТО в Рівному.

…Спекотного кінця липня 2014-го велелюдне місто проводжало в останню земну дорогу старшого сержанта 39-го батальйону Нацгвардії «Дніпро-2» Ігоря Волошина — першого рівненця, який поклав на вівтар нашої незалежності своє молоде життя.

ВІН, син викладачки Рівненського кооперативного економіко-правового коледжу, добровільно змінив хорошу роботу на патріотичний неспокій на Сході України. Загинув на блокпосту коло Кам’янки на Донеччині. Туди під’їхав нашпигований вибухівкою радіокерований мікроавтобус, щоб позбавити життя відразу п’ятьох наших захисників. Ігореві було лише 28.

Відтоді минуло десять років, майже три з них — уже у повномасштабній війні. З кров’ю, невинними жертвами й зниклими безвісти… У вогні й у борні Україна зустріла свій 33-й День Незалежності — якою ж дорогою ціною вона нам дається!

_{«Щоб ти не прала російських онуч!»}

«ІГОР, наче провидець, передбачав велику війну… 2005-го, коли настала пора його строкової служби, її можна було уникнути. Та це не про нього: відслужив у Рівному, в частині СБУ, звільнився старшим сержантом. Кооперативний коледж закінчив із відзнакою за спеціальністю «Банківська справа». Працював в Укрексімбанку в рідному місті, паралельно навчався на економічному факультеті Національного університету водного господарства та природокористування. Коли повертався з роботи, прочиняв двері зі словами: «А чим це таким смачним у нас пахне?». Завше хвалив мої страви, найбільше ж йому були до вподоби відбивні. «Мамо, давай відбивнярню відкриємо», — жартував. Для себе ніколи нічого не просив. Навпаки: намагався мене чимсь порадувати. От у вихідні ми виходили на каву. Син мене відразу заведе в якийсь магазинчик і неодмінно вибере подарунок», — гортає сторінки сімейної ідилії мама Наталія.

Та цю ідилію перервав 2014-й. Щойно почалась АТО, на дверях під’їзду з’явилося оголошення: щоб ті, хто має військовий квиток, стали на облік у військкоматі. Він одразу пішов, але сказали чекати. Тоді Ігор звернувся до батальйону «Дніпро». 14 травня йому зателефонували й дали на збори день. «Куди ти, сину?» — запитала мама. «Вас захищати — щоб не довелося тобі російських онуч прати», — наче відрубав Ігор.

_{«Навіть не встиг одружитися...»}

«ТЕЛЕФОНУВАВ часто. Про себе багато не розповідав, усе про мене розпитував. Пригадую, я скаржилася, що вікно в квартирі не пофарбоване: наївна була. Син заспокоював, мовляв, приїде і пофарбує. Якось я запитала, чи не намочив їх дощ, бо прогноз про негоду бачила. «Ні, ми вже у наметах спали», — обмовився. «А досі де спали?». «На землі», — вимушено зізнався. Знаєте, там, у його батальйоні, всі східняки були, він єдиний «бандерівець». Після відбою командир часто заставав Ігоря з побратимами біля вогнища: він їм історію України розповідав. Син не встиг одружитися. На тому тижні, що загинув, телефонував: обіцяв приїхати у відпустку із сюрпризом — хотів офіційно познайомити зі своєю дівчиною… Щоденник вів на війні: «Йду на пост», — такими були в ньому останні слова, ділиться сокровенним пані Наталія.

Каже, тільки нещодавно дізналася, що в перекладі зі скандинавської Ігор — це молодий воїн. Отже, все було невипадково…

21 липня, в день загибелі сина, Наталія Волошина зазвичай їде у столицю. Там, у дворі головного військового відомства, до повномасштабної війни лунав пам’ятний дзвін та автоматна черга: на честь її Ігоря та ще 23 хлопців, які загинули того дня. Нині ж уперше потрапила до «Стіни пам’яті» коло Михайлівського Золотоверхого і знайшла там вкарбоване назавжди прізвище Ігоря! А ще відчула неймовірну потужну енергетику, що складається із синергії всіх українців. Тепер, каже, це ще одне місце її сили.

_{«Я знайшла код нації!»}

ЦЯ мудра мама обрала таку життєву філософію — син живий, він просто в іншому, паралельному, вимірі. Вона розмовляє з ним, питає поради чи розради, й тоді до неї приходять необхідні рішення… От, приміром, не знала, як бути, коли її запросили до фотопроєкту «Я — українка! Я — мама Героя!». А Ігор неначе подав знак: звісно, йди, мамо.

У кожній із 12 жінок, що зголосилися до участі, фотохудожник Олександр Харват віднайшов цікавинку й зафіксував її на світлині. Вийшла унікальна фотовиставка, де мами-моделі підкреслили свою національність. Наталія Волошина — в українському вбранні з чорнобривцями. Здається, їхній гіркувато-терпкий запах вловлюєш навіть із календаря, сторінки якого також прикрасили ці художні фото мам Героїв. Які ж вони красиві, мудрі, глибокі! Ці незламні жінки оголили свої душі, щоб нагадати: душа є у кожного з нас. Завдяки видобутим із бабусиних скринь вишиванкам вони підкреслили свою національність, аби сказати: так, ми горді українські жінки, які хочуть, щоб діти інших матерів ніколи не чули зловісних вибухів…

«За право кожного українця носити вишиту сорочку поклали голови наші сини, за це Україна одинадцятий рік поспіль платить, на жаль, життями своїх найкращих синів. Ми в суспільстві посилено шукаємо код нації, а мені здається, що я його знайшла,— це наші діти. Бажаю всім матерям таких дітей, якими вони пишалися б». Що додати до цих вистражданих материнських слів?

Крізь відчай та сльози, в яких свого часу могла потонути, пані Наталія випромінює якесь особливе тепло. Те, з яким першого вересня переступить поріг студентської аудиторії. На неї, викладачку основ менеджменту та маркетингу, допитливо дивитимуться десятки пар юних очей. І найголовнішим її уроком знову буде урок материнської мудрості та незламної життєвої сили.

… Щодня йду додому провулком Ігоря Волошина, який веде до школи «Центр надії», де навчався наш Герой і де встановили меморіальну дошку на його честь. І ловлю себе на думці: ось він, генетичний код нашої незалежності: ТАКІ сини й матері.