• З літопису наших днів

Безводдя в Кукавці

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Могилів-Подільський район

Вінницької області.

Замість ставка — мертва земля.

Вода в селі — це життя людей. А ще — корови, свині, кози, кури, гуси, качки, яблука, груші, сливи, малина, огірочки-помідорчики і всі родичі гарбузові… Одним словом, достаток селян і наповнення міських ринків-базарів екологічно чистою і дешевою продукцією. Адже без води ні туди і ні сюди. Правдивість цього вислову сповна відчули жителі села Кукавка Вендичанської селищної громади, де проблема відсутності життєдайної вологи становить реальну загрозу.

«ВИ НЕ уявляєте, як це страшно: залишитися без води на обійсті, — каже 62-річний Григорій Плютяк. — Десять років тому ми з дружиною Ніною викопали свою криницю, але користі з неї мало. Зараз у ній не більше двадцяти відер, тримаємо її як стратегічний резерв на випадок повного відключення водогону…».

На кутку Мала Кукавка, де проживають Плютяки, залишилося трохи менше сорока «живих» хат з повноцінної вулиці Вишнева на сотню дворів. Старі люди повмирали, молодші виїхали, відтак безгосподарні городи плодять бур’яни. Щоб їх стало трохи менше, Григорій Васильович і Ніна Анатоліївна прив’язують там на випас своїх двох корів, двох кіз і бичка. Лише вони тримають стільки живності. А ще років двадцять тому в Кукавці було п’ять гуртів корів по 25-30 голів. Тепер же, якщо набереться на село два десятки ВРХ, то добре.

«Одна з причин скорочення поголів’я худоби — висохлі криниці, — додає пан Григорій. — Шість років тому зі ставка, що неподалік, зникла вода, і в нас вона пропала. Порахуйте, скільки нам її треба, якщо тільки одна корова у спеку випиває близько двадцяти відер. Мусимо пристосовуватися до дворазової на день роботи водогону. Ловимо, у повному розумінні слова, життєдайну вологу по краплинах, щоб десь, бува, дарма на пролилася. Наливаємо у всі ємності, які є вдома, бо не можемо залишитись без її запасу. Не бажаю нікому опинитися в нашій ситуації, і якщо нічого не зміниться на краще, то ми у своїй Кукавці пропадемо без води… Чи, може, влада вичікує, щоб і ми переставилися в інші світи, тоді не треба буде думати і про воду, і про решту наших життєвих бід».

«Станом на сьогодні з восьми ставків Кукавки, які знаходилися в центрі села, залишився тільки один із водним плесом приблизно пів гектара, — розповідає Віталій Васильович Платовський. — Відразу після здобуття Україною незалежності тодішня наша сільська рада швиденько «здала» найбільші водойми на Драгановій долині в оренду чужим людям аж на 49 років. Гуляй, душа, — меж немає… Щороку ставки спускались, джерела замулювалися: рибу виловлювали-визбирували, і вона давала достаток орендатору, а не жителям села. Та й не було такого випадку, щоб рибу продавали селянам хоч по якійсь ціні. Орендатор заборонив її вилов і навіть худобу не дозволяв напувати. Ніхто нічого не робив зі створення зони відпочинку чи з очищення водойми. Наслідком такої діяльності стали зарослі верболозом береги одного ставка із сухим дном, а на другому плеса залишилося пів гектара… Тепер орендатор хоче відмовитися від оренди! А хто відродить водойму, викорчує верби і розчистить джерела? Не краща доля спіткала й інші ставки, які були безгосподарними: вони замулились, позаростали деревами-чагарниками і врешті-решт висохли. Село перетворюється на безводну пустелю…».

Ще за Союзу в Кукавці будували за рахунок місцевого колгоспу водогін протяжністю один кілометр для потреб свинокомплексу на десять тисяч голів та ферми ВРХ на дві тисячі поголів’я. Попутно до нього під’єднувалися бажаючі власники домогосподарств. Минули роки, і від тих тваринницьких комплексів залишилося саме місце і згадка. А тим часом води в колодязях жителів почало зменшуватися, поки вона не пропала зовсім майже по всьому селу. Люди у складчину самотужки проводили нові нитки водогону…

Дотепер жителям Кукавки ще служить панська мурована криниця. З неї воду перекачують у дві башти Рожновського по 25 кубів кожна, що, зрозуміло, на статистичних 1200 мешканців села недостатньо. Її подають споживачам за графіком — з 9-ї до 12-ї і з 19-ї до 22-ї години. Але через те, що води у джерелі з року в рік стає менше, її дефіцит дедалі відчутніший, а влітку — критичний.

А що ж місцева влада? На ситуацію у Кукавці вона реагує так: закликає людей не робити запасів води, не поливати рослини, не облаштовувати літній душ, і так далі в тому ж дусі. Проте хіба це можна назвати розв’язанням проблеми?!

Уже двадцять років обслуговуванням водогону займається місцевий підприємець Сергій Віталійович Барабаш — розумний, совісний і чесний чоловік. Завдяки йому в селі працює петльовий млин та олійня, запашна олія з якої славиться далеко за межами району. За його словами, до старої частини водогону, побудованої майже 40 років тому, приєдналися нові розгалуження, на які люди скидалися коштами й самі оплачували всі роботи. Вийшла така колізія: частина водогону належить колишній Кукавській сільраді, якої вже не існує, решта — колективна.

«Стара частина водогону виконана де з металевих труб, а де з пластику і з плином часу почала руйнуватися. Ми її вибірково ремонтуємо, та від цього проривів менше не стає — по три-чотири рази на місяць усуваємо наслідки аварії, — ділиться клопотами Сергій Віталійович. — Без повної заміни труб не обійтися».

Але ж очевидно й те, що потрібно бурити свердловину!

«Лише так можна вирішити проблему села, не доводячи ситуацію до екологічної катастрофи, — підсумовує Віталій Платовський. — Місцевій владі — старостату потрібно шукати кошти, спонсорів, орендаторів, виходити на грантові програми Євросоюзу. Час виявляти ініціативу старості Кукавського старостинського округу Сергієві Шевченку, а не відсиджуватись і чекати, поки «добрий дядько» з Вендичан виділить кошти. Як відомо, під лежачий камінь вода не тече. А ще: стукайте, і вам відчинять…».