Освіта під землею Леонід ЛОГВИНЕНКО. м. Харків. На світанку Харків обстріляли, а вже за кілька годин 200 першокласників пішли до першої підземної школи. Загалом цей навчальний заклад розрахований на навчання у дві зміни 1100 дітей. — МИ щасливі від того, що діти матимуть змогу навчатись очно! — схвильовано каже директорка гімназії №88 Валентина Пухлій. — Адже навчання та спілкування з учителем наживо дають найкращий результат в опануванні знань. Емоції директорки можна зрозуміти. Позаяк дистанційне навчання, яке триває в державі майже п’ять років, викликає багато нарікань. Зокрема, учителі, з якими спілкуюся, скаржаться, що ті учні, батьки яких ходять на роботу і не можуть їх проконтролювати, часто не виходять на зв’язок під час занять, подекуди сидять у навушниках і слухають не вчителя, а музику, грають у комп’ютерні ігри... Прогул такому учневі не запишеш, але хіба він був присутній на уроці? Це стосується всіх школярів — і тих, які перебувають в Україні, і тих, що виїхали за кордон. Останні сумлінно відвідують місцеві школи. Бо, наприклад, у Німеччині, якщо учень з якоїсь причини не з’являється на заняття, то в родину можуть направити інспектора чи соціального працівника, аби він поцікавився, що відбувається з учнем. У разі чого батьків можуть і оштрафувати. Отож школярі, більшість із яких в Україну не планують повертатися, стрімголов мчать до іноземних шкіл, натомість ігнорують дистанційне навчання в колись рідній, але тепер онлайн-школі. Вони покладаються на псевдогуманізм наших педагогів: мовляв, куди вони дінуться, поставлять врешті-решт оцінки, свідоцтво про освіту буде. Так воно здебільше і відбувається. Непокоїть вітчизняних педагогів і те, що зменшення кількості учнів зумовлюватиме закриття шкіл. Як наслідок, багато вчителів можуть втратити роботу. А залишитися без засобів до існування в нинішні надважкі часи — велика біда. До того ж створюється враження, що чиновники з Міносвіти свідомо сприяють цьому своїми «геніальними» ідеями. Можна згадати хоча б нещодавні потуги МОН, які, на щастя, поки що не втілилися: запровадити директиву, що учні з категорії внутрішньо переміщених осіб мають бути відраховані зі шкіл, де вони раніше навчалися, й переведені у навчальні заклади фактичного місця проживання. Мовляв, це ж прекрасно! Адже відбуватиметься соціалізація дітей у нових умовах, вони очно відвідуватимуть уроки, спілкуватимуться з однолітками. Але ж такий підхід позбавляє дітей вибору в навчанні. Уявіть, що хлопець чи дівчина навчались у харківському математичному ліцеї, де рівень викладання точних наук не порівняти зі звичайною школою. Чому чиновники за них вирішують, що для їхнього майбутнього важливіше: «соціалізуватись» у новій школі чи й надалі, нехай і дистанційно, опановувати поглиблену програму з фізики та математики під керівництвом висококваліфікованих педагогів. А останні в разі запровадження такої новації залишаться без роботи! Та й часи змінилися: сучасні підлітки віддають перевагу спілкуванню через соціальні мережі. Тож не факт, що дитина-переселенець шукатиме друзів у новому колективі. Вона без жодної мотивації відсиджуватиме уроки, а потім бігтиме додому до комп’ютера, аби поспілкуватись з однокласниками зі старої школи. Добре це чи погано, то вже тема зовсім іншої розмови. Так що підземні школи — це вимушений вихід із ситуації. І попри критику, зокрема через навчання у дві зміни та лише три дні на тиждень (ще два дні заняття проводяться дистанційно), — це намагання розв’язати відразу кілька проблем. — Хіба могла я уявити, що вестиму уроки під землею? — скрушно розмірковує пані Валентина. — Втім, у цій школі створені абсолютно всі умови для повноцінного навчального процесу — з використанням сучасних інформаційних технологій, гідним санітарно-гігієнічним забезпеченням, а також оргтехнікою, меблями. Справді, коли йдеш коридорами підземної школи, заглядаєш в її оснащені комп’ютерами та інтерактивними дошками класи, то забуваєш про те, що в тебе над головою кілька метрів укладеного шарами бетону. Зрозуміло — безпека дітей понад усе. Щоправда, виникає запитання: а як її гарантувати в той час, коли школярі йдуть чи їдуть на заняття або повертаються додому? Адже у нещадно обстрілюваному Харкові трагедія може статися будь-якої миті, не обов’язково на шляху до школи. Скільки вже харків’ян зустріли смерть від рук московських нелюдів у себе вдома, уві сні, під час родинної вечері, перегляду фільму… Днями в будинку, куди поцілила керована авіабомба, загинула талановита художниця шкільного віку, а поруч уламком убило дівчинку на дитячому майданчику. Всі харків’яни, що залишились у рідному улюбленому місті, ясно і чітко усвідомлюють небезпеку. Проте життя має тривати! До кінця року в Харкові повинні запрацювати ще три нові підземні школи. Нинішня обійшлася міському бюджету в 58,8 млн гривень. Думають про облаштування таких навчальних закладів і керівники районів області. Торги на будівництво протирадіаційного укриття в ліцеї №4 оголосив відділ освіти Балаклійської міськради. Згідно з проєктом, у підземній школі у дві зміни навчатимуться по 250 дітей. Планують будівництво навчального закладу-укриття в Краснопавлівці Лозівського району. Та перевести на очне навчання всіх слобожанських школярів навряд чи можливо. Адже, скажімо, лише у Харкові, за даними міського департаменту освіти, мешкає 53 тис. дітей шкільного віку (до речі, це на 2 тис. більше, ніж було торік). А загалом у закладах загальної середньої освіти регіону навчається 102,5 тис. дітей. І лише 5,5 тис. із них — у метрополітені, підземній школі, протирадіаційних укриттях. На фото автора: перший раз у перший клас до підземної школи. |