• З інших видань

Костянтин Прошинський: «Нам треба їх перемогти»

Лариса Салімонович.

umoloda.kyiv.ua

Харківському пресклубу вдалося взяти інтерв’ю у легендарної людини — заступника командира тактичного підрозділу особливого призначення Г.Р.І.М, командира групи снайперів Костянтина Прошинського із позивним «Дід». Ще донедавна був відомим політтехнологом, але війна, на жаль, змушує обирати інші професії.

— Ви майже із самого початку вторгнення на службі. Яким був перший місяць бойових дій? Тоді ситуація здавалася геть непередбачуваною.

— У мене таке враження, ніби все почалося вчора. За своєю специфікою ми не були учасниками найбільшої битви, але постійно перебували поруч. Заходили вночі й відходили. Створювали щось подібне до партизанського руху.

У нас служить відомий політолог Кирило Сазонов. Він залишався в Бучі (зараз я вже можу про це говорити) і працював фактично цілодобово навідником для нас, для арти «Азова» та інших підрозділів. Він жив у комплексі «Континент». Це вулиця якраз біля залізниці, куди заходила вся техніка орків.

Тобто він бачив усі їхні рухи і передавав надзвичайно цінну інформацію, ризикуючи життям. Ми йому постійно говорили, щоб виїжджав, проте він залишався там стільки, скільки це було можливим. Допомагав дуже сильно. Приїхавши до Києва, просився до нас. Ми йому кажемо: «Кіро, вибач, людина ти зовсім не військова, а у нас усі з тим чи іншим бойовим досвідом». Тоді він почав проситися до інших підрозділів, яким допомагав. Відмовили всі. Зрештою його взяли ми. Навчали. Кирило досі у нас, виконує свої завдання.

Перші наші бої сталися на ірпінському напрямку. Після визволення Київщини ми понад місяць «зачищали» Гостомель, Бучу, Ірпінь, тому що було дуже багато «потєряшок» та замінованих будинків. Далі — Лисичанськ, Сіверськодонецьк, потім Запорізький та Херсонський напрямки. Визволення Херсона. Далі — перша ротація на Бахмут...

— Тобто у Г.Р.І.М прийшли на службу не лише бойові офіцери?

— Зібралася дуже цікава компанія. З одного боку, такі умовні бойовики, як мій син Веніамін, або, наприклад, офіцер спецслужб у відставці й ті, хто пройшов різні воєнні заворушення. А з іншого — політологи, інтелектуали, як Олександр Кондратенко, двічі міністр фінансів Ігор Уманський. Є також директор Південно-Західної залізниці, керівник одного з департаментів КМДА. Зібралися люди непрості, добровольці. Такий симбіоз зумовив високу віддачу нашого підрозділу. Про це говорить і той факт, що за 16 місяців війни у нас загинуло менш ніж 30 людей. Ми дійсно вміємо воювати.

— Ваш спецпідрозділ часто ходить у розвідку фактично у стан ворога і прикриває інших бійців. Це ж неймовірний ризик. Чи траплялись у вас випадки, коли ви виходили неушкодженими завдяки диву?

— Так, ми спецзагін і діємо по-іншому. Москалі полюють на нас дуже сильно. Намагаються вирахувати, тому випадки трапляються різні. Скажімо, під Лисичанськом, коли вже була окупована Новотошківка, туди зайшли їхні танки. Дані розвідки дуже різнилися. Хтось казав про вісім машин, хтось про 60. Збирають зведену групу з 24 осіб. Ми заходимо у зайняте кацапами село, щоб виявити техніку і передати точні координати. А там терикони, знайти складно. Кругом самі вороги.

Ми частково виявили те, що шукали. Передали дані. Але нам кажуть, що це не все, треба залишитися на ніч. Я відповідаю: «Як тільки почне світати, злетять «Орлани». Нас помітять і просто порвуть». «Ні, залишайтеся». Помітили нас приблизно о 4.30. Почався мінометний обстріл. За нашими підрахунками, на нас скинули близько 550 мін. Рації тоді вже не працювали. Ми не чули, що коїлося в ефірі. Нас уже поховали за цей час, але ми вийшли без жодної подряпини. Я не знаю, як таке могло статись у принципі. Ми змінювали наше місце розташування так, що нам заздрили навіть олені, які спостерігали за цим рухом.

Коли повернулися на КСП, назустріч вибігає командир батальйону, до якого ми були прикріплені. «Скільки?» — запитує. «Нікого», — відповідаю. «А поранених?» — уточнює. «Немає. А що?» «Та тут таке було, — каже він. — Ми думали, що вас уже немає».

Кожен вихід — це завше страх, що твій боєць загине, не дійшовши навіть до штурму. Просто накриє міною чи снарядом — і все.

— Ви не раз застерігали, що рашистів недооцінювати не можна. Мовляв, міфи про те, що вони боягузи і часто залишають свої позиції, — далекі від правди.

— Так і є. Ведуть війну а ля В’єтнам. Наприклад, риють багатометрові підземні нірки, що підходять до коріння найбільших дерев, і роблять там лунки. У кожній із них може розміститися до шести осіб. А далі відбувається ось що.

Припустімо, зайшла штурмова група і вибила їхній передовий загін. Далі йдуть наші хлопці — копачі, аби підготувати позиції. Вони можуть перебувати на відстані 100-150 метрів од підземних орків, але виявити їх практично неможливо.

Ті спокійно спостерігають за процесом, а як тільки сюди починають заходити штурмовики, лабіринтом відходять під коріння дерев (там їх вибити неможливо навіть мінами) і викликають вогонь своєї арти. Наші змушені залягти і відповзати назад. А в цей час їх поливають вогнем.

Я не знаю, за що вони всі воюють. Не розумію їхньої мотивації, але воювати вони вміють. Буквально одна така нірка спроможна стримувати наступ кількох груп. Кожне наше просування вперед на один метр — це величезні зусилля.

Я добре пам’ятаю бої за Лисичанськ та Сіверськодонецьк. Коли ми були вже в оточенні на «Азоті», то там сталася маленька «Азовсталь». Тобто там теж зібралося чимало підрозділів: і ЗСУ, і прикордонники, і поліцейські, які до останнього виконували свій обов’язок. Ніколи не забуду розбомблені мости через Сіверський Донець і те, як ми потихеньку евакуйовували людей у бік Лисичанська.

— А чи може нова зброя, яка надходить з-за кордону, переломити ситуацію на фронті?

— Мені важко відповісти на це запитання. Я не знаю, чому, але на нашій ділянці біля Бахмута не було практично нічого імпортного. Усе старе, радянське. Як нам казали, усе зарубіжне перебуває на Запорізькому та Херсонському напрямках.

Втім, скажу так. Як тільки до нас приїжджають «Хаймарси» (а вони справді приїжджають), тоді наші виходи виконуються зовсім по-іншому. Для всіх це ще й велика моральна підтримка.

— А яка ваша думка про історію із заколотом пригожина. У вас як у політтехнолога, напевно, є власні міркування щодо цього.

— То була запланована акція самого путіна з виявлення противників, які можуть про себе заявити. Зараз у кремлі почалася таємна зачистка. Всіх, хто так чи інакше сприяв невеликому походу на москву, потихеньку прибирають. Та постановка була нормальною, вимушеною і правильно виконаною.

— Але ж розкол у кремлівській еліті таки стався, що нам на руку. Монолітом рашистську хунту тепер назвати складно. Чи жертимуть ці павуки один одного далі?

— Так. І дуже сильно. Як сказав хтось із наших відомих керівників (зараз не згадаю), ще дві перемоги на фронті — і ситуація в боротьбі за владу в росії помітно загостриться. На цьому тлі, я сподіваюся, вискочить якийсь чорт (на нормального зараз сподіватися марно), займе крісло путіна і зніме відповідальність із країни за розв’язану війну. Мовляв, ми не хотіли, нас змусили, ми за мир, ми білі й пухнасті. Приблизно так.

— У вас є якась версія того, чому весь цей жах почався?

— Мій позивний «Дід» виник не тому, що я найстарший у спецпідрозділі ЗСУ. Так мене почали називати політтехнологи, оскільки я — старійшина у цьому цеху. І рівно за тиждень (до вторгнення. — Ред.) ми з колегами вели дискусію вдома у Віктора Тарана. Він відомий політолог, тепер теж у ЗСУ і командує школою підготовки дронників «Круг». Так ось, ми сиділи у Віктора за столом і сперечалися — буде чи не буде.

Я єдиний, хто казав: «Хлопці, це неможливо». Якщо чесно, я ніколи не думав, що путін настільки довбонутий. Я не міг до кінця повірити в те, що у цього недочоловічка стачить розуму наважитися на такий крок. Але він на це пішов. Отже, нам треба їх перемогти. Іншого виходу просто нема.