• Слід на Землі

Друге життя старого млина

Віктор ЗЕЛЕНЮК.

Жмеринський район

Вінницької області.

Фото автора.

Юрій Дмитрович Зажирко — цікава і добродушна людина із величезним потягом до відродження давніх сільських традицій крізь призму життя своїх предків — засновників хутора Мельники, що розташувався між Глинянкою Барської громади і Стодульцями Северинівської.

ЗА ФАХОМ, пан Юрій — юрист, має у Вінниці власну адвокатську контору. Постійна професійна завантаженість не стала йому на перешкоді до втілення в реальність своєї давньої мрії — вдихнути нове життя у старий млин на правому березі річки Рів, притоки Південного Бугу.

«Цей водяний млин побудовано у другій половині ХІХ століття за вісім кілометрів од міста Бар, — розповідає чоловік. — У комплексі із ним були зведені насип та гребля, облаштовано став, зроблено окрему водну притоку, яка приводила механізм млина в рух за допомоги водяної турбіни.

Млин належав поміщику, царському генерал-майору Данильчуку із сусідніх Стодульців. Там до сьогодні збереглася будівля панського маєтку, в якій нині розташована школа.

У той період, коли будували млин і став, поряд почали оселятись працівники, і таким чином виник хутір Мельники на 20 садиб. Назва його, зрозуміло, пов’язана саме з млином, і тут проживали здебільшого люди з однойменним прізвищем.

Моя родина по лінії матері жила на хуторі та працювала на млині з часу його побудови. Прадід Дмитро Омелянович Семцов одружився з уродженкою Глинянки Фросиною Степанівною Геба. Вони народили семеро дітей.

Мій дід Григорій Дмитрович славився великим трудолюбом, майстром на всі руки. У нього був великий сарай із майстернями по металу і по дереву з відповідним начинням, він був електриком і пічних справ майстром. Побудував свою хату поряд батьківської, за 100 метрів од млина, і до сьогодні вони збереглися в доброму стані. А разом з ними стоять іще сім хат, які родичі власників використовують як дачі.

Цікава і захоплива історія появи на світ Божий моєї мами Галини Григорівни. Вона народилася 2 червня 1945 року. Її тата, а мого майбутнього діда Григорія вивезли в 1942 році на примусові роботи до фашистської Німеччини. Там він познайомився з дівчиною Надією Заржицькою, яка була родом з Луки-Барської. Життєві незгоди не стали на перешкоді їхньому коханню.

Після звільнення Сілезії червоною армією Григорія мобілізували до війська, а Надія вирушила додому. Вагітною, майже всю неблизьку дорогу вона пройшла пішки. Боялася сідати на потяг, аби там її не піймали енкавеесівці і не відправили за колючий дріт до Сибіру як «ворога народу». За порадою Григорія вона добралася до хутора Мельники і переховувалася в його батьків.

А тим часом Григорій відважно воював до кінця війни, був двічі поранений, мав бойові нагороди, серед яких і орден Слави ІІІ ступеня. Під кінець сорок п’ятого року повернувся з війни, офіційно розписався зі своєю Надею і ще разом вони прожили 60 довгих і щасливих років. Я дуже любив бувати в дідуся з бабунею. І, мабуть, ще тоді в мене зародилася любов до цього місця, до цього старого млина…

У 80-х роках минулого століття через зношеність заставок вода зі ставу збігла, залишився лише невеличкий потічок річки Рів. Сюди вже не їздили дядьки кіньми, не стояли на дамбі черги підвід, вивітрився той специфічний, просяклий димом самокруток самобутній спосіб сільського життя. Тут вже не пахло олією-борошном, а на двері млина вчепили амбарну колодку…

Це зараз нам про це легко говорити, а дід Григорій, наскільки я знаю, не мав спокою ні вдень ні вночі, все думав-думав, як знову запустити живий дух у стару будівлю млина. Якогось дня прийшов він до голови колгоспу в Стодульці і запропонував себе як майстра у відновленні млина на електричній тязі. Взявся до роботи, і за пів року вийшло перше борошно і посипалися крупи з крупорушки, а там і маслобійня запрацювала. Всі гвинтики-гаєчки столітніх механізмів перебрав-перемацав дід своїми руками…»

Григорій Дмитрович трудився до 76 років, а коли відійшов у вічність, то за невблаганною логікою буття мала б зникнути назавжди епоха старого млина, як більшості його побратимів по ремеслу… Але завдяки його онуку цього не сталося. Юрій Зажирко восени 2018-го викупив напівзруйновану споруду в ТОВ «Платани» і взявся за відродження млина на родинному хуторі Мельники. Першим підтримав Юрія його, світлої пам’яті, друг — пол-ковник у відставці Василь Володимирович Касьян. Він назвав такий поворот у житті товариша «патріотичним вчинком і даниною вдячності своїм предкам…». Хоча були й такі, які не йняли віри, що з цієї затії вийде щось путнє. Вони казали про Юрія Дмитровича: «Він божевільний, не знає, куди витратити свої гроші…».

«Якщо чесно, то й у мене часом закрадалися розпач і відчай від згущення думок про те, чи за свою справу взявся, — зізнається Юрій Дмитрович. — В такі моменти морально дуже підтримувала тодішня голова Стодулецької сільської ради Любов Романівна Голубенко, яка знаходила слова і аргументи не полишати справи. Я їй дуже вдячний».

За словами пана Юрія, разом зі своєю командою він не ставив за мету відновлення млина як такого в його прямому призначенні. Це було б абсолютно не рентабельно. Тому на самому старті вони сконцентрувались на «зеленому туризмі» та облаштуванні етнооздоровчого комплексу з можливістю реабілітації тут учасників АТО і створенні нових робочих місць в рамках проєкту «Яблуневий шлях» за водно-пішохідним маршрутом річкою Рів від міста Бар до села Северинівка, який тоді розроблявся. Але через різні обставини ті задуми не здійснилися і комплекс, який найменували «На млині» успішно вписався у новий проєкт «Подільський шлях Святого Якова» (паломницький маршрут від Вінниці до Кам’янця-Подільського).

За підказкою доброго приятеля Юрія Зажирка Андрія Петровича Гижка у виробників крафтових жорнових млинів фірми «Міллер» придбав нове обладнання. Тут почали додатково займатися виробництвом власного цільнозернового борошна зі збереженням всіх корисних речовин, з якого випікають хліб.

Юрій у душі будівничий. Він до тонкощів освоїв будівельне ремесло і відверто пишається тим, що вдалося зробити за неповних шість років. Переймати досвід створення справи з нуля приїздять сюди підприємці, що чесно наповнюють бюджети усіх рівнів. Вони схвалюють ідею такої форми сільського «зеленого туризму» і відзначають великий патріотизм, наполегливість і старання Юрія Дмитровича Зажирка у відродженні спадщини своїх предків.