• Життя прожити

Діамантові наречені

Василь ВЕРБЕЦЬКИЙ.

Вінницька область.

Фото із сімейного
архіву Вращуків.

ІННА Григорівна і Петро Борисович спільно торують життєвий шлях уже 61 рік. Що ж допомагало зберігати теплі почуття, гарні стосунки в сім’ї увесь цей час?

— У сім’ї всяке буває, — відверто каже Петро Вращук. — Але ми дружно прожили ці роки. Нелегкі були часи, але долати життєві труднощі нам допомагали любов і взаємна повага, турбота одне про одного, про дітей, уміння ладити, ставитися до людей із добром…

Інна Григорівна народилась в сім’ї кадрового військового, який служив у Перемишлі, а мати працювала вчителькою молодших класів. Коли почалася війна, батько залишився воювати, дружину з дітьми евакуювали до Азербайджану, а згодом через Каспійське море — у Туркменію. Коли Вінниччину звільнили від окупації, повернулися у Кошаринці — рідне село матері Інни. Жінка влаштувалася на роботу у школу, і тут у їхню родину прийшла страшна звістка — загинув чоловік, батько, командир батальйону майор Мартинюк Григорій Петрович…

Інна спочатку навчалася у Кошаринецькій семирічній школі, а потім — у Бершадській середній, до якої два роки їздила із села велосипедом. Відстань немаленька — понад 10 кілометрів в один бік. Після школи здібна дівчина вивчилася на бухгалтера у Львівському сільськогосподарському технікумі. Затим повернулась на малу батьківщину, працювала за спеціальністю. Її матері виділили у Крушинівці ділянку на будівництво хати. Обом жінкам доводилося багато працювати та ще й ходити на роботу за п’ять кілометрів, носити воду на коромислі за пів кілометра…

Всюди встигала Інна Григорівна. Її любили, поважали, земляки обирали депутатом ра-йонної ради.

— З Інною ми познайомилися у 1956 році в Крушинівці, коли вона з мамою переїхала в наше село, — розповідає Петро Вращук. — Жили вони від нас за 200 метрів. Дівчина мені дуже сподобалася, ми подружилися, а потім три з половиною роки листувались, коли я служив в армії. Першого травня 1963 року ми розписались, а у серпні справили весілля. Інна надзвичайно добра, щира, компанійська. Всі навколо неї гуртувалися…

Важкі часи були, пригадує Петро Борисович, але жили дружно, в злагоді і любові. Довели до ладу хату, облаштували необхідні господарські будівлі, народили і виховали двох прекрасних дочок — Людмилу й Ірину.

Петро Вращук закінчив Ладижинський технікум механізації, працював помічником бригадира тракторної бригади, а після служби в армії йому довірили роботу з молоддю у колгоспі «12-річчя Жовтня» села Маньківка. Заочно здобувши вищу освіту в Одеському університеті, викладав математику і понад два десятиліття був директором Крушинівської школи. До речі, обидві доньки Вращуків теж обрали професію педагога й продовжили вчительську династію. Діждалися онуків…

У травні Інні Григорівні Вращук виповнилося 85 років, а Петру Борисовичу у липні — 87. Хай доля не скупиться на літа, нехай добром і щастям повниться криниця й ще довго їхній спільний шлях цвіте…