• Слід на Землі

Мов світлий промінь на згадку...

Ганна БОЙЧУК.

Запорізька область.

Фото з відкритих джерел.

Таким залишився у пам’яті Анатолій Завгородній.

Ця виставка мала б відбутися за життя художника і патріота Анатолія Завгороднього. Він вимріяв її, готувався, щиросердно жадав підняти дух земляків у тяжку годину, як це завжди робив своєю творчістю. На жаль, життя митця обірвалося, він пішов у вічність внаслідок несумісних із життям травм, отриманих під час дорожньо-транспортної пригоди.

АЛЕ виставка відкрилася — рідні, друзі, земляки художника зібралися у Запорізькому обласному художньому музеї, щоб, вшановуючи митця, віддати данину його великому серцю, яке віддано любило Україну, непересічному таланту Оріхівського майстра пензля.

«Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами», — таке гасло виставки. Представлено 22 твори, це роботи різних періодів життя, вони, як відблиск пережитого.

П’ятирічним хлопчиком майбутній художник з родиною переїхав із Заходу України, де народився, у степове село Кірове (нині Таврійське) Оріхівського району. Там прожив усе життя. З дитинства цікавився історією рідного краю та мав хист до малювання. Образи вільних лицарів степу — козаків формували його національну свідомість, гідність і патріотизм. Художню освіту митець отримав спочатку в Дніпропетровському художньому училищі, відтак у столичному виші. Більшу частину свого життя Анатолій Михайлович працював учителем в Оріхівській гімназії «Сузір’я», пізніше в Кіровській загальноосвітній школі — нині Таврійська гімназія «Перспектива».

Понад усе художник обожнював степи Оріхівщини. На полотнах, перед якими завмирали відвідувачі виставки, розмаїте різнотрав’я, ковилові далі та скіфські кургани з кам’яними бабами. Недоторканий степ художник виписував із краєвидів неподалік рідного села та із заказника Балка Білоглинка на Оріхівщині.

Окрема тема — козаччина. Історію пращурів, гордих лицарів краю, він пропускав крізь серце, їхні образи у його втіленні прекрасні.

«Я ще у другому класі прочитав «Тараса Бульбу», — розповідав чотири роки тому художник на одній зі своїх персональних виставок. — І захопився козацькою тематикою, вона об’єднує ряд картин. Буду продовжувати цей напрям, а ще писати природу нашого краю, його побут. Таке органічне життя приваблює».

Прикметно, що полотна, представлені на виставці, вціліли завдяки їх автору, пан Анатолій вивіз їх у Запоріжжя з Оріхова, з-під обстрілів. Хоча вцілів не весь спадок. Директорка опорного закладу загальної середньої освіти «Сузір’я» Оріхівської міської ради Наталія Кудіна розповіла, що близько десятка картин Анатолій Завгородній написав для гімназії. У закладі була «Світлиця», де відтворено основні етапи розвитку дитини — народження, школа, випуск-ний, вступ у самостійне життя. Їх відображали п’ять картин Анатолія Завгороднього. Ще дві великі — із зображенням яблуневого саду та річки Конки з очеретом та лебедями — були розміщені в інших локаціях школи, як і невеликі картини — половецька баба, кінь у степу, які художник подарував гімназії зі своєї колекції. Керівник закладу каже, що усі ці роботи знищені у результаті ворожих обстрілів будівлі.

Виставка зібрала добрих друзів Анатолія Михайловича, він для них залишається живим, бо такими живими і справжніми є його полотна. Дружина Валентина розповіла, яким був її чоловік за життя, як відстоював рідну українську мову і право нею розмовляти у російськомовному середовищі, боровся за незалежність України. Любив книги про історію, козацтво, був закоханий у степи, багато малював для нащадків — хотів їм усе передати, але війна все перекреслила.

Щиро, зі сльозою, згадував про митця його земляк, побратим, друг дитинства Святослав Щербина. А працівниця Національного заповідника «Хортиця» Олена Палійчук повідала, що завдяки Анатолію Завгородньому в історико-культурному комплексі «Запорозька Січ» відкрили нову експозицію «Козак Мамай і дерево життя». Пан Анатолій провів у дитсадочку майстер-клас, зацікавив дітей, а потім малеча малювала «Мамаїв». Так в одному з куренів з’явилася виставка дитячих малюнків.

Із зали художнього музею люди виходили із просвітленими обличчями, на часинку забувши, що недавно гриміло і знову й знову здригався наскрізь обстріляний Оріхів…