• Незламні

«А синів у мене — ціла бригада»

Оксана ЗЛЕНКО.

Фото з відкритих джерел.

ДО 24 ЛЮТОГО 2022-го Анастасія Лосінець 32 роки працювала кухарем комбінату громадського харчування Володимирецької райспоживспілки на Рівненщині. Здавалося б, нема більш мирної професії.

«А вже на початку березня, — розповідає директор комбінату Марія Сиротюк, — дівчата мені кажуть: «Наша Настя пішла в тероборону, тепер готує для хлопців».

Спершу 104-та бригада територіальної оборони, до складу якої увійшла і старший кухар Анастасія Лосінець (така її посада й донині), базувалася неподалік рідного Володимирця: Хиночі, Кривиця, Стара Рафалівка. Там, у польових умовах, щодня готувала по 300-350 порцій сніданків, обідів та вечер. Згодом бригаду перемістили на кордон із білоруссю, і досвідчений кухар упоралася без жодних проблем.

Але найглибший слід залишив у її свідомості Бахмут: саме там місяць тримала небо над Україною її рідна бригада. На жаль, чимало хлопців не повернулося до своїх близьких…

«Наша кухня базувалася в одному з підвалів, де стояли холодильні камери. Там ми й жили: грибок, сирість… Але хіба порівняти з тим пеклом, у якому були наші хлопці? Стіни горіли, плавився метал — а вони витримували! Кожний день я починала з молитви за них і за Україну: всі вони стали мені найріднішими у світі синами та братами. Потужна материнська молитва, кажуть, надійний оберіг. А готували ми там і на 600 чоловік», — розповідає 53-річна пані Анастасія.

Невимовним болем увірвалася в її серце розтрощена школа в Костянтинівці: новісінькі книжки, яких, вочевидь, іще навіть не встигли відкрити школярі, шматував вітер; усюди — учнівські та вчительські речі. А на дошці напис: «23 лютого 2022-го»… То був останній день навчання.

«Як побачила на власні очі, що ці варвари там наробили, переконалася: їх не можна пускати далі, це ж не люди, розумієте? У нас тут, на Поліссі, рай, який ми створили власними руками. Тепер його особливо цінуєш», — розмірковує Анастасія Лосінець у коротку хвилинку перепочинку. Щастя, що нині вона разом зі своєю бригадою перебуває на Волині.

«Зараз ми живемо в такій казковій хатині — наче в лісової Мавки, недаремно ж Волинь — мала батьківщина Лесі Українки. Маємо спальники, топимо нашу чарівну пічку й готуємо неперевершені домашні страви. Що, питаєте, їмо? Та в нас тут справжній ресторан. Сьогодні зранку, скажімо, — були гарячі бутерброди з червоною рибою — хлопці їх дуже люблять, то замовляють. На обід ось готую фрикаделькову юшку та гречку з гуляшем і салатом; на вечерю буде картопляне пюре із горбушею — вчора нам її привезли, то ми засолили», — каже «підтягнутим», дзвінким голосом.

Анастасія Лосінець — дипломований кухар-кондитер п’ятого розряду. На початку війни, каже, для 104-ї бригади тероборони готували хлопці — слюсар та зварник, тож як уміли, так і виходило. А потрібен був професійний кухар! Як тільки дізналась, одразу погодилася: «Хто ж готуватиме? Я самодостатня жінка, діти вже дорослі, дадуть собі раду, чоловік працює водієм «Швидкої допомоги». І жодного разу, запевняє, не пошкодувала про свій вибір.

Страви «від шефа», як називають Анастасію побратими, — для когось смак дитинства, для інших — згадка про мирне життя… А коли ж іще помріяти про наше майбутнє, як не за смачним обідом чи вечерею? От і мріють, а великі мрії неодмінно збуваються!

…Кожен із наших відважних бійців часто думає про свою маму: телефонує, аби бодай на хвилинку почути її голос… Той, який разом зі щирою молитвою тримає нас на рідній землі. Й надихає на перемогу. Та ми просто приречені на неї з ТАКИМИ матерями, як Анастасія Лосінець, — жінка, яка, не вагаючись, поставила Україну вище від особистих турбот та клопотів. Звісно, в тилу їх у неї вистачало, як і в кожної з нас: має ж бо дорослих сина й доньку. В донечки — двоє діток, її онуків. Коли востаннє бачилася з ними, то сказала: «Повернуся тоді, коли виженемо ворога з усіх наших територій, включно з Кримом. Отоді й поїдемо з вами на українське море». Бо контракт Анастасія Лосінець підписала до закінчення війни…