Мораль поставимо у куток

Юлія НОВАК-ГОЛУБЄВА.

У П’ЯТНИЦЮ після обіду на автостанції аврал. Із торбами, клунками, пакетами, сумками, валізами, рюкзаками, ящиками… тьма-тьмуща людей.

Ми з дітьми вмостилися в автобусі. Позаду нас сидів хлопчик, на його колінах у картонній коробці цуценя. Попереду жінка, сьогодні виписали з лікарні. Дух серцевих крапель завитав у салоні. Її сусідка понишпорила в сумочці — дістала цукерок з плюсиком. Кинула в рот, щоб в горлі не дерло. Запропонувала Іванці, та відмовилася: «Не люблю м’ятних пекучок».

Зайшла молода жінка ромської зовнішності з немовлям на руках. Прохала допомогти в ім’я Господа. Промовляла доладно, простягала руку. Сашуня мене запитала: «Мамо, це справжня циганка?».

В останню мить перед відправленням до салону влетів хлопець у зачовганій військовій формі з величезним рюкзаком за спиною. Водій розвів руками: «Нема місць, але он за мною під’їжджає наступна маршрутка, повністю вільна». Молодий чоловік: «Я постою, хочу скоріше добраться до хати». Водій махнув рукою, мовляв, заходь: «За проїзд сто гривень хватить».

Військовий лиш опинився в салоні й почалося. Першою схопилася жінка, та, яку виписали з лікарні: «Сідай, синку, не стидайся». Хлопець віднікувався: «Я вже довго їхав, насидівся». Потім інша жінка, йому віком в матері годиться, піднялася: «Сідай, кажу тобі, старших треба слухатися, ми можем постоять, ми крепкі баби, а ти натомився…» — «Як нам всидіть, коли ти стоїш? Серце не на місці…» — «Мо’, й мойому дитяті хтось уступить місце чи поможе»…

Зрештою всі повсідалися: військовий на передньому місці, жінка мовчки вмостилася на задніх сидіннях поміж студентів.

Моралі ніякої не буде. Мораль поставимо у куток, нехай зиркає. Бо материнство — це потаємна глибока здатність любити. Бо всі наші захисники чимскоріше мають повернутися додому. Бо існує тисячі способів бути черствими. І тисячі способів бути вдячними.

Перекур

СЬОГОДНІ вперше до рук взяла сигарету. Бо сьогодні у мене операція «проводи дядька Сірожи». Його коротка відпустка закінчується, йому о десятій ранку першого числа треба бути на шикуванні «як штик».

Дядько за цю відпустку загалом робив дві речі — вставив зуби і квасив. Він досі забуває і прикриває рукою рот, коли сміється. Кажу: «Сірожо, ну в тебе гарна усмішка!». Шкутильгає, дві скалки лишились в нозі, про це мовчу. Нехай лиш сміється.

За таксі на автостанції правили 120 грн. Дядько рад стараться, гроші ж є. Переконала його не їхати цими таксі: «Та обдеруть як липку». Викликала по службі «305», заїхали за 58 грн. Бо його гроші окроплені кров’ю. Гріх, щоб на цьому заробляли.

Чекали з годину того чорного буса, що довезе аж до Слов’янська. Моя п’ятирічна донька біля нас ганяла на самокаті.

Раніше дядько часто матюкався. Ще й триповерховими. Але тепер чудасія — повернувся звідти і лається вкрай рідко. Та часто все повторює, ледь не через слово: «Господи!».

Приїхав чорний бус. Заглянула всередину — замерехтіло в очах від пікселя. Водій оголосив: «Хто хоче покурить — дві хвилини стоїмо».

— Та всі ми смалимо по-чорному!

Дядько і ще кілька чоловіків курять. Мовчки.

— Все, хлопці, їдемо!

Хлопці затягують глибоко перед довгим шляхом, потім роззираються — де смітник. Збагнула відразу:

— Так, давайте мені сюди ваші бички — викину в смітник. Бо ні разу сигаретку не тримала в руці, якраз пора!

Сміються хлопці. Дядько на всі вставлені зуби. Бус вирушив. За двадцять метрів викинула окурки в смітник. Тою ж рукою перехрестила чорну цятку, що стрімко віддалялася.

— Ну з Богом, хлопці!