• Незламні

Різдво фельдшерки Люби

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

Фото автора.

ТОГО ДНЯ на Донбасі дуже мело. Вітер раз по раз зривався за вікнами сільської хати і курив снігом уздовж шляху, який обривався десь там на передовій.

— Де я зустрічала Різдво? — перепитує мене військовий фельдшер Люба, поглядаючи у вікно. — На «еваку». Саме на Святвечір заступила на чергування.

«Еваком» військові називають місце поблизу лінії фронту, де базується медичний підрозділ батальйонного рівня. Першу допомогу бійцям в окопах і бліндажах надають бойові медики, які працюють і під час артилерійських обстрілів, і коли в небі дзижчать ворожі дрони. Вони витягують поранених із-під щільного вогню, повідомляють про це евакуаційній групі, яка відразу під’їжджає на бронетранспортері, відкриває люки, за лічені секунди вантажить поранених і мерщій везе їх до стабілізаційного пункту, дорогою також надаючи допомогу. У «стабіку» лікарі роблять усе можливе, аби боєць живим потрапив до шпиталю.

— Коли поранений при свідомості, то сам намагається хоч якось допомагати його тягти, а з непритомними мені дуже важко, — зізнається фельдшерка.

Люба чергує і на евакопункті, й на «стабіку». Медиків на фронті не вистачає, тому доводиться нести службу там, де ти в цей момент найбільше потрібний. Від того, як спрацюють ці медичні ланки, відсотків на 80 залежить, виживе боєць чи ні. Люба каже, що відколи вона на війні, їй вдалося врятувати не один десяток, а може, й не одну сотню воїнів. Трапляється, що незнайомі підходять до неї, обнімають і дякують за порятунок. Вона починає згадувати, де саме і за яких обставин бачила того чи іншого чоловіка. Такі зустрічі для жінки — найцінніша нагорода, попри втому і небезпеку вони мотивують продовжувати службу.

Святкові дні на передовій, продовжує фельдшерка, майже ніколи не бувають тихими. Нав­паки, росіяни ще більше гатять з мінометів, атакують позиції дронами-камікадзе. Тому за час служби в ЗСУ Люба вже звикла і до буднів, і до свят під вогнем.

— Моя військова кар’єра розпочалася після визволення від русні рідного Ізюма, — пригадує жінка.

Відчула на власній шкурі, розповідає, що таке перебувати в окупації: ти ніхто, у тебе немає права ні на що, навіть на життя. Ворожа солдатня може виламати двері твого будинку, забрати все, що впаде в око, понівечити речі, а тебе принизити чи побити. Дещо доводилося приховувати. Навіть рибальський костюм чоловіка разом з іншими речами прикопали на городі, аби окупанти не знайшли і не подумали, що то військова форма.

— Я не хочу, аби мої доньки Леся і Єва знову пережили окупацію, тому і вступила до ЗСУ, — пояснює свій вибір Люба. — Мої діти зазнали чимало потрясінь, а війна і тепер зовсім поруч Ізюма.

Вони радилися з чоловіком, хто має піти до війська. Вирішили так: він залишиться з дітьми, бо Люба з її медичним фахом буде потрібнішою на фронті. Свого часу жіночка закінчила медичний коледж в Ізюмі, здобула спеціальність акушерки. Однак не лише приймала пологи. У лікарні, де працювала, хірурги допомогли їй опанувати фах операційної сестри. Вона ніби знала, що доведеться тут, на війні, зашивати рани, витягувати з тіла уламки, просто неба ставити крапельниці, щоб урятувати бійців од великої втрати крові. Не кожний фельдшер на таке здатен, тим паче у воєнних умовах.

Не тільки у Святвечір, а щодня Люба просить Бога, аби на невеличкій ділянці фронту, за який вона відповідає як медик, було тихо. І щоденно, дивлячись на світлини доньок, молиться за мир. Вона свято вірить, що Перемога, хоч який тернистий шлях до неї не був, рано чи пізно настане.