• Духовність

Молитва, що утверджує віру

Інна ОМЕЛЯНЧУК.

Рівненська область.

Зустріч ветеранів зі священниками різних конфесій відбулась, як то кажуть, на одному диханні. В ній поєдналося все: і мудрість старших колег, і витримка військових капеланів, і сила материнської молитви, й надпотужна віра в переможний мир, що неодмінно настане в Україні.

ХВИЛИНОЮ мовчання вшановують захисників, які полягли і за нашу можливість зібратися разом, поспілкуватися й щиро помолитися за упокій їхніх душ, і за те, щоб Господь уберіг наших воїнів світла…

Капелан першої радіотехнічної бригади ЗСУ лейтенант Тарас Климович повідав про становлення служби капеланства в Україні: вона забезпечує доступ до духовно-релігійних потреб на фронті — а це конституційне право кожного громадянина, незалежно від його віросповідання. Тепер у складі ЗСУ є капеланські підрозділи.

«Капелан — та людина, яка вселяє в душу захисника віру і спокій: когось повертає в сім’ю, когось — на шлях істини. І нагадує: ми єдині, хоч і зовсім різні. Цю єдність маємо берегти, як зіницю ока, бо вона наша головна зброя проти ворога. Ми воюємо не за депутатів, не за прокурорів чи поліцейських — за свої родини й за соборну Україну», — каже пан Тарас. Він представив книгу есеїв митрополита ПЦУ Єпіфанія «Нехай ніхто не падає духом». Не падати духом — означає зберегти честь та гідність. Не зламатися перед ворогом за жодних обставин. І досягти такого очікуваного переможного миру.

Саме про це говорили Матері, в яких кривава війна забрала синів.

Викладачка кооперативного економіко-правового фахового коледжу Наталія Волошина пригадала, як у 2014-му добровільно пішов на війну її син Ігор. Він із відзнакою закінчив коледж за спеціальністю «Банківська справа», продовжив навчання у Національному університеті водного господарства та природокористування, працював за фахом в Укрексімбанку. Вже у травні Ігор зібрався за кілька годин і поїхав… Бо «хлопцям там важко».

«Говорив, що все добре, що служить на Запорізькому напрямку. Якось вранці по радіо я почула повідомлення: на блокпосту біля Волновахи підірвався начинений вибухівкою автобус, загинуло п’ятеро військовослужбовців, багато поранених. Подумала: який жах, це ж чиїсь діти. А вже за добу мені повідомили, що серед тих п’яти був мій єдиний син, перший рівнянин, який загинув у російсько-українській війні. Тепер, коли її полум’я розгоряється дедалі сильніше, ми розуміємо: вони герої, які не шукали жодної вигоди (бо першу малесеньку зарплату сина я отримала вже після його смерті). Вони йшли за те, щоб у нас була держава: не тільки та, що під підошвою, а й та, що в серці. Саме завдяки їм Україна виграла хоч трохи часу. І тепер наші титани стоять на смерть: ми молимося, а їм робити цю страшну роботу до перемоги», — торкають за серця кожного правдиві материнські слова.

В унісон лунає розповідь мами Андрія Савіна (на фото автора): їй не віриться, що відтоді, як загинув Андрій, минуло вже два роки. Для мами, дружини і двох дітей — то ціла вічність…

«Андрій здобув фах кухаря в кооперативному коледжі й працював у ресторані «Спорт», звідти в серпні 2022-го й пішов у ЗСУ. Півтора місяця проходив вишкіл у Великобританії, тоді на душі був спокій. А потім його перекинули на Бахмут, на Соледар… Мій єдиний син загинув за Україну. Дякую побратимам, які забрали тіло, і тепер ми можемо провідувати Андрія на Алеї Героїв. Адже чимало хлопців досі, на жаль, залишаються в тих степах… Тепер живу онуками і молюся за нашу перемогу», — каже мама.

Слова підтримки лунають від голів ветеранських осередків із різних куточків Рівненщини, священників: римо-католицької єпархії вікарія Томаша та Свято-Воскресенського собору ПЦУ протоієрея Василя.