Голос єднання зове

Анатолій МАТВІЙЧУК,
народний артист України.

ЗА даними міжнародних організацій, унаслідок війни чверть населення України розсіялась по світу. Мільйони людей знайшли собі притулок як у країнах Східної Європи, так і на Заході, включно із Великобританією. Дуже велике число українців опинилося в Канаді, США і навіть в Австралії та Новій Зеландії.

Майже 10 мільйонів наших співгромадян поповнили ряди української діаспори, яка до останнього моменту налічувала по світу близько 20 мільйонів українців. Враховуючи наші трагічні втрати на війні із сусідом-агресором, кількість населення в Україні і надалі стрімко зменшуватиметься.

Таким чином ми наблизилися до того, що незабаром українців, які проживають за межами своєї Батьківщини, стане більше, ніж тих, хто залишився в Україні.

Ситуація характеризується тим, що знекровлена і знесилена Україна нині не здатна відтворювати себе повноцінно на культурному і мистецькому рівнях як країна з глибинним мистецьким корінням, із невичерпною народною культурою, з неповторним етнічним колоритом та традиціями матеріального і нематеріального побуту.

За багато десятиліть свого спостереження за процесом існування української культури я не пам’ятаю, щоб Україна переживала таку всеосяжну і глибинну кризу, як за нинішніх часів.

І винна в цьому не лише війна. Причин багато, але найсуттєвіші — це постійна експансія російської культури, а також надзвичайно низький відсоток етнічних українців серед власників електронних ЗМІ, серед видавців, галеристів, меценатів і провладних чиновників, які мали б стояти на сторожі національних культурних надбань.

Наслідком стає те, що українська культура дедалі більше відходить від своєї традиції, розмивається її етнічний код, усе важче її ідентифікувати в сучасних популярних митцях.

Так, світ глобалізується і нації втрачають свою неповторність. Відбувається поки що це на рівні зовнішньому, тобто на рівні комунікацій, але, на щастя, ця інформація ще надійно зберігається на генному рівні.

Це особливо помітно, коли виступаєш перед українцями десь за межами своєї країни. Неможливо передати, як запалюються їхні очі, як оживають обличчя, коли люди чують рідну музику, рідні пісні, рідне поетичне слово.

І це при тому, що вже не одне десятиліття глибинна українська культура практично не присутня в українських ЗМІ, а існує там виключно в якомусь модерново-сурогатному вигляді, адаптованому до ринкових вимог сучасного шоу-бізнесу.

Заради чого весь цей аналіз, спитаєте ви. Як він може вплинути на наші культурні процеси і загальмувати цю деградацію, яка веде до повного культурного знеособлення нашого народу?

Відповідаю — аналіз допомагає поставити діагноз. А правильно поставлений діагноз веде до правильного лікування всього організму. Тож у постановці діагнозу незайві будуть важливі приклади і порівняння.

Найяскравіший приклад виживання культурно-духовної ідентичності — це Ізраїль. Як ви гадаєте, чому за тисячоліття євреї не зникли з планети, не знеособились і не втратили себе?

Є одна найважливіша причина — священна Книга «Тора». А точніше, ціле П’ятикнижжя, куди перелив увесь свій тисячолітній досвід єврейський народ. У цій неймовірній праці зосереджено буквально все: моральні прин­ципи і юридичні закони, історичні факти і генеалогічні дослідження, міфологічні історії і факти, молитви та пісні. І навіть особливі принципи харчування.

З року в рік, з тисячоліття в тисячоліття єврейські діти починають вивчати цей світ, буквально від Адама, йдучи колінами свого роду і всотуючи в свідомість весь той досвід існування на землі, всю мудрість своїх пророків, всю стійкість або мудрість своїх вождів.

Досвід поневірянь і гонінь, блукань і переслідувань робив цей народ дедалі сильнішим і сильнішим, розвиваючи в ньому неймовірну життєздатність і жагу виживання.

І коли час від часу я пропоную українцям учитися у євреїв багатьом речам, багатьом їхнім рисам, яких не вистачає нам, українцям, на мене дивляться, як на ворога народу.

Але те, що я зараз скажу, має переконати багатьох українців. Чи не задумувались ви, що ми нині можемо повторити долю цього народу-вигнанця, втративши свою державу, свою мову, своє майно, ставши розсіяним народом, і покотитися по всьому світу, як перекотиполе, розлетітись, як насіння кульбаби…

Але чи здатні ми будемо відродитися, блукаючи по своїх пустелях, живучи у вигнанні, розсіявшись по світах? Чи збережемо ми тоді свою ідентичність, свою ментальність, свою солідарність зі своїми братами в усіх куточках землі?

Я абсолютно не впевнений у цьому! Бо ми не маємо своїх святих книжок. А якщо і назвали ми когось із наших поетів Пророками, то не спромоглися навіть вивчити напам’ять їхні вірші.

Ми не створили свого Святого Пантеону видатних особистостей починаючи із великих князів Давньої Русі. Ми не знаємо ані нашої історії, ані ключових подій нашого колективного існування на землі.

Ми не виробили в собі підсвідомої генетичної любові до всього свого, рідного, — до хат-мазанок, вишиванок, ляльок-мотанок, до народних пісень, яких наш народ створив десятки тисяч. Ми не знаємо ані наших бувальщин і небилиць, ані казок, ані обрядів та традицій. Ми не знаємо наших прометеїв і світочів, наших гетьманів і ватажків. Ми не знаємо наших світлих людей-сучасників, бо навіть по їхніх текстах у тому ж таки Фейсбуці ми не здатні дати їм правильну оцінку.

Ми й досі не маємо своєї національної еліти, бо до нашої еліти весь час вписують імена якихось несуттєвих або випадкових персонажів і, навпаки, — затирають і замовчують імена справжніх достойників, які віддали життя за свою націю.

Але досить сумної риторики. Як рятуватися, як виборсуватись із цього отруйного болота?

Українці мають повірити в себе! Навчитися поважати своїх на порядок більше за чужих. І покладати саме на них надії. Полюбити своїх — письменників, поетів, співців, світочів і ватажків. Перестати день і ніч витріщатися в свої телеящики, де своїх майже не лишилося. Судити про людей не за яскравим одягом чи красивою телекартинкою, а за ЗМІСТОМ — за тими думками і почуттями, за тими мріями, які вони озвучують і декларують!

Україна ПОЛІТИЧНА ніколи не відбудеться повноцінно, доки не відбудеться Україна КУЛЬТУРНА. В культурній Україні мають бути лише три правила: знати-поважати-творити СВОЇХ.

Повертаючись до нашої розпорошеності по світу. Нині я дуже добре розумію роль українських християнських церков у світі. Це сьогодні рятівні острівці нашого духу. Але честь і хвала тим церквам, які, враховуючи нинішні обставини українців, незалежно від конфесійних рамок стають ще й центрами психологічної допомоги, освітніми центрами і навіть культурними осередками, де відбуваються мистецькі зустрічі і концерти рідних артистів. І саме так має бути, якщо ми хочемо вижити як нація!

І, нарешті, про важливість рідних народних символів. Окрім державних символів, Україна має їх чимало — ті ж бандура, кобза, сопілка… Але найсимволічнішим українським інструментом я особисто вважаю ТРЕМБІТУ. І ось чому. Цей епічний музичний інструмент, що походить із Карпат, робиться з дерева смереки. Причому лише з тієї, в яку влучила блискавка і розчахнула її своїм вогнем. Зроблений саме з такої смереки музичний інструмент має особливий голос і сакральну силу. За легендами і повір’ями, саме цей інструмент збирав докупи карпатських українців у хвилини радості, тривоги чи біди, саме грою на трембіті пастухи з високих гір сповіщали, що вони спускаються зі своїми стадами в долину або змінюють своє розташування… Саме трембіта оспівана в українській літературі і піснях як сакральний інструмент.

Для повноти порівняння скажу, що роль такого сакрального інструмента в культурі єврейського народу відіграє ШОФАР. Саме цей інструмент використовується юдеями під час їхніх найбільших свят. Звук шофара — це голос єдності і згуртованості Ізраїлю. І це священний символ народу.

Що заважає українцям зробити трембіту з її легендою голосом нації — голосом потужним і глибоким? Голосом, що кличе до прозріння і єднання!