Коляда у Харкові

Леонід ЛОГВИНЕНКО.

ПОПРИ ворожі обстріли на Різдво й Новий рік це прифронтове місто колядувало і щедрувало. Автентичний фольклорний гурт «Муравський шлях» (на фото автора), який багато років працює у Харківському обласному центрі культури і мистецтв, завітав до поранених бійців у шпиталь, а також, як і в попередні воєнні роки, щедрував у метро, де містяни ховаються від ракет та авіабомб.

Андрій Ружинський, який у колективі з 1983 року, у коридорі шпиталю зустрів знайомого хірурга і запитав: «Як справи, як свята?» А той рукою махнув, мовляв, зараз не до розмови. Виявилося, що привезли пораненого бійця, якому необхідно негайно ампутувати ногу, а він категорично не дозволяє цього робити. Такі пацієнти трапляються, їх доводиться переконувати, що життя без кінцівки триватиме. Воно, звичайно, стане іншим, але аж ніяк не безнадійно сірим і безрадісним. Будуть труднощі, хвилини відчаю, але й оптимістичні моменти перших кроків на протезі, першої прогулянки; поступово повертатимуться певність у власних силах, бажання знайти себе в мирному житті... А без операції — жодного вибору, тільки смерть.

Можна уявити емоції лікаря, до речі, світила військової медицини, який запровадив у хірургічну практику виконання операцій із витягнення уламків з тіла, навіть із серця(!), магнітними інструментами. Подумки побажавши йому і його пацієнтові Божої допомоги, «Муравський шлях» починає упівголоса славити Христа. Спершу в коридорі шпиталю, куди вийшли із палат поранені, що здатні це зробити. Хтось на милицях, хтось із перебинтованою головою, тулубом, кінцівками, із посіченим обличчям… Слухають колядки і медсестри та лікарі, вільні в ту хвилину від клопотів. Потім капелан шпиталю отець Геннадій із дозволу медиків веде гурт до палат, в яких лежать бійці, що вже на шляху до одужання, але самостійно пересуватися ще не в змозі.

Наприкінці недовгого колядування і «Муравський шлях», і пацієнти співали разом, на мить забувши про війну. Те, наскільки піднявся настрій у хлопців, було видно і з їхніх просвітлених облич, і з того, з якою охотою вони фотографувалися з учасниками гурту. Просили переслати їм світлини, аби могли відправити своїм рідним у різні куточки України!

У харківській підземці на гурт уже чекали дорослі й діти. Цього разу колядники дістають козу, яка є неодмінним персонажем новорічних свят. Помічаю, очі в дітей сумніші, ніж у дорослих. За свої короткі життя вони вже бачили чимало біди, їхні незахищені душі пережили стільки лихого. Але ось з’являється коза, яка «скаче по яворині», і дитячі оченята веселішають.

За багато років творчого життя «Муравський шлях» у фольклорних експедиціях записав, оцифрував, зберігши таким чином, тисячі народних пісень. От і зараз, перед Різдвом, від біженців із села Подоли, яке розташоване на лінії фронту в Куп’янському районі, вони записали «Ой, у Русолимі рано задзвонили»... А у Співаківці Ізюмського району, що пережила окупацію, їм наспівали щедрівку про сокола. Учасники гурту повсякчас виконують «Нова радість стала», яка вперше в Україні була записана саме на Слобожанщині, та «Добрий вечір тобі, пане Господарю». Співають різні варіанти — подібні, але з трішки іншим звучанням. Бо одну й ту ж колядку навіть у сусідніх селах завше виконували по-різному. Так колядували на слобожанських землях і сто років тому, і двісті, й триста... Ще задовго до того, як, за словами Путіна, австрійський генштаб «створив» українську мову, а Ленін — Україну.

Протягом років широкомасштабного вторгнення «Муравський шлях» продовжує збирати і записувати пісні та обряди на деокупованих землях. Восени 2022-го колектив розпочав проєкт «Фольклор і війна», побував у Черкаській Лозовій, Дергачах, Шовко­плясах, Балаклії, Вишневій та Малинівці. За словами керівниці гурту Галини Лук’янець, війна руйнує не лише міста і села, а й нищить духовну спадщину. Чимало носіїв давніх слобожанських традицій загинули, хтось, аби врятуватися, виїхав із малої батьківщини. Проте ті, хто залишився і намагаються на попелищах відродити свої оселі, продовжують співати!

На думку учасниці гурту Наталі Філатової-Білоус, сьогодні давні пісні звучать, наче написані в наші дні.

— Коли співаєш, наприклад, як дівчина тужить за своїм нареченим-козаком, що поїхав на війну рідну землю боронити, або як парубок обіцяє живим повернутися, це сприймається зовсім по-іншому, ніж у мирний час. Наче наш невмирущий фольклор теж став у стрій і «вдягнув військовий піксель».