Слово між нами

Марія КРАМАР.

РОЗМОВА в купе. «Мужчина, не подасте мої клунки на верхню полицю? А взагалі, може б, ми помінялися місцями? Чи з вами, дєвушка?»

Поки двоє попутників зважувалися, жваво обізвався третій: «Пані, займайте моє нижнє, мені нагорі зручніше буде. Та й панянку негоже турбувати!».

Такі різні звертання. І як по-різному забарвлюють буденні діалоги! Свідчать про менталітет, культуру, освіченість. І про рутинне небажання впустити у своє життя нову хвилю — мовлення, а отже, й спілкування.

«Ей, «мужчина», «женщина», «дєвушка» — звучить грубо, якщо хочете, дико», — писав у своїй статті у 2008 році професор-мовознавець, автор багатьох підручників і посібників з української мови Іван Ющук. Водночас у тій же статті зазначає, що й «слова пан, пані, панно чомусь застрягають нам у горлі, бо це, мовляв, так називали поміщиків, експлуататорів». Здавалось би, давно то було, із 2008-го багато води спливло, і ми, на щастя, поволі прибираємо з лексикону оту заскорузлість. Проте і з приємними на слух, ввічливими звертаннями ріднитись не поспішаємо. Заважають чимало нав’язаних совєтчиною стереотипів.

Тим часом звертання пан і пані доречне до кожного, незалежно від віку, знайомства, професії чи соціального статусу. Тобто це слово не про польське панство чи українських панів — тих, що гнобили кріпаків. Таке вузьке й зневажливе значення цьому звертанню навішувала совєцька пропаганда, викорінюючи нашу ідентичність.

Ось що пише Іван Ющук у своїй статті: «У п’єсі Лесі Українки «Осіння казка» будівничий звертається до майстрів: «Панове-браття, треба щось почати». У Тараса Шевченка це слово вжито в звертанні до читача:

А втім, як знаєш, пане-брате,

Не дурень, сам собі міркуй.

Слово «пан» широко вживали козаки як доброзичливу, шанобливу форму звертання. Це відображено в народних піснях: панове молодці, панове козаки, пане-брате, пане-товаришу.

Ось іще один яскравий літературний приклад. У п’єсі Івана Карпенка-Карого «Сава Чалий» слово «панове» вжито щодо козаків:

«Всі запорожці: Гей, до помсти! Нападем на Немирів! Спалим!

Чалий: «Підождіть, панове, до слушного часу, не псуйте ви моїх замірів, а тоді разом заплатимо за все; тепер ми ще не готові!».

До нас у спадок від пращурів, іще з дохристиянських часів, коли й панів не було, прийшли чудові неповторні щедрівки: «Добрий вечір тобі, пане господарю, радуйся!», «Ясен місяць — пан господар, красне сонце — жона його, дрібні зірки — його дітки».

«У нашій мові є ще й інші хороші слова для звертання до незнайомих або малознайомих людей — добродію, добродійко, на жаль, майже зовсім забуті», — нагадує Іван Ющук у своїй статті і цитує українських класиків. Леся Українка в листах до М. Павлика, І. Франка часто вживає це звертання: «Високоповажаний добродію! Оце я врешті зладила до друку свої вірші». У Пантелеймона Куліша читаємо: «Увійшов [дід Грива] у світлицю, вклонився пану сотнику та й каже: «Добридень, добродію!». А сотник йому: «Здоров, добродію!» — бо вони один одного звикли добродіями величати».

З особливою шанобою звучить звертання «добродійко», адресоване жінці. В одному з листів М. Коцюбинський писав: «Будьте ж ласкаві, Високоповажна Добродійко, не одмовте швидкої одповіді на цей лист».

У вірші Володимира Самійленка читаємо: «Добродійко! Не думав я нікому хвалитися про те, що маю в серці».

Відчуваєте, якими проникливими можуть бути такі слова, мовлені з добротою, ніжністю, чуйністю, повагою. А від слова мовленого, нашого, рідного, до гармонійних стосунків — один лише крок. Не біймося його переступити!