Архів
П’ятниця,
31 липня 2020 року

№ 57 (19805)
  Про нас
  Реклама
  Поточний номер
ico   Передплата

Шукати фразу повністю
      У номері:КриницяНаша пошта

Наша пошта

Добірку підготувала
Валентина ЮРЧИШИНА.

Версія для друку          До списку статтей

На порозі продовольчої кризи

Василь СІНЬКО.

Київська область.

ЗВЕРНЕННЯ Павла Достоєвського з відкритим листом до Президента України Володимира Зеленського («СВ» за 10 червня) варте державної уваги. Справді, якщо своєчасно не вжити заходів, на Україну чекає серйозна загроза продовольчої безпеки.

Мені, як і авторові статті, довелося все своє життя пропрацювати в АПК. Завдання полягало в забезпеченні харчовими продуктами населення Києва. Передовсім молоком і молокопродуктами, м’ясом і м’ясо­продуктами, яйцями, свіжими овочами. Без перебільшення хочу сказати, що у 1980-х Київська область за цими показниками займала призові місця не тільки в Україні, а й у СРСР. Столичний житель в 1987—1990-ті купував за рік 100—110 кг м’яса і м’ясних виробів, 280—300 шт. яєць, 300—310 л молока, що значно вище фізіологічних норм. Нині, на жаль, 80% населення Києва не в змозі придбати вдосталь ні молока, ні м’яса.

Відкриття ринку землі — це знищення основи (бази) продовольчої безпеки України. Агрохолдинги зацікавлені у використанні землі як бізнес у рослинництві. А як виживе тваринництво, якщо їхня мета — експорт зерна? Стабілізація і розвиток тваринництва на 60—70% залежить від кормової бази. При нерозумному експорті фуражного зерна, шроту і макухи соняшнику, соєвих, ріпакових ціни на внутрішньому ринку зашкалюють, а тваринництво не може розвиватись, якщо воно збиткове. От і маємо парадокс: виробництво продуктів тваринництва з року в рік знижується, а експорт цих харчів збільшується. Дожились, що ціна на молоко і молокопродукти в Україні зросла на 30—40% і тепер в доларовому еквіваленті є найвищою серед усіх сусідніх країн.

Наведу приклади здобутків, які ми мали по Київській області станом на 1986-й і що маємо нині. За цей час чисельність великої рогатої худоби скоротилась у 13 разів (було 1410 тисяч голів — залишилось 108 тисяч). Зокрема, корів поменшало вдесятеро (з 550 тисяч до 56 тисяч), свиней — в 1,7 разу (868 тисяч — 520 тисяч). Виробництво молока впало в чотири рази (520 тисяч — 396 тисяч).

У магазинах молоко вчетверо дорожче, ніж молокопереробні підприємства платять населенню за літр.

Я повністю поділяю ті тривоги, що висвітив Павло Петрович у відкритому листі до В. Зеленського, й дуже хочу вірити, що і Президент, і уряд зроблять відповідні висновки, а ми, аграрії, готові допомогти владцям своїм досвідом, умінням, знаннями тощо, якщо вони цього забажають.

Версія для друку          До списку статтей

Відгукніться, однополчани

Борис МИХАЙЛЕНКО.

м. Карлівка Полтавської області.

МЕНЕ призвали до війська 1955-го і відправили у Псковську область (РФ), у школу авіамеханіків із озброєння літаків. Нас, молодих армійців, навчали досвідчені вчителі-офіцери, учасники війни. Начальником школи був полтавчанин підполковник Діденко, та й загалом зустрів там багато земляків. Подальшу строкову службу проходив у Красноводську (нині Туркменбаші, Туркменістан) в 178-му гвардійському винищувальному полку. І саме там мені випало познайомитися з людиною-легендою, тричі Героєм колишнього Союзу Іваном Микитовичем Кожедубом, який прилетів у гості на МіГ-17. Під час війни він служив у нашому 178-му полку. На зустріч із ним у просторій залі зібралися пілоти, техніки, механіки, прибуло керівництво з дивізії. Якою була мета його візиту, ми, рядові, звісно ж, не знали. Цієї зустрічі ні пером списати, ні словом сказати. Вона була вражаюча. Пілоти-побратими цілувались, обнімались, несказанно раділи один одному, зі сльозами на очах згадували полеглих на війні товаришів. Невисокий на зріст Іван Микитович видавався нам, рядовому складу, велетом. А як лагідно він усміхався, як цікаво розповідав про свої бойові вильоти, про те, як після Другої світової війни брав участь у бойових діях у В’єтнамі. Коли Кожедуб розстебнув льотну куртку, в яку був одягнений, ми побачили на його грудях три Золоті Зірки Героя. Ця подія й досі стоїть у мене перед очима.

Після служби в армії я закінчив курси шоферів. Працював на різних машинах аж до виходу на пенсію. Об’їздив усю Україну, частину Росії, побував у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці.

Нині мені 85-й. Перебуваю на так званому заслуженому відпочинку. Пенсію одержую жалюгідну. Та хіба такий я один? Ми, діти війни, зовсім обділені долею. Пережили війну, голод 1947-го, надважку роботу.

Але зараз мова не про це. Поринаючи у спогади, часто згадую незабутні роки армійської служби, яка нас гартувала і єднала. Як би мені хотілося, щоб на цю публікацію відгукнулися мої однополчани. Нам буде що згадати. Пишіть.

 

При використанні наших публікацій посилання на «Сільські Вісті» обов’язкове