|
|
|||||||
|
||||||||
|
||||||||
| ||||||||
|
Версія для друку До списку статтей На порозі продовольчої кризи Василь СІНЬКО. Київська область. ЗВЕРНЕННЯ Павла Достоєвського з відкритим листом до Президента України Володимира Зеленського («СВ» за 10 червня) варте державної уваги. Справді, якщо своєчасно не вжити заходів, на Україну чекає серйозна загроза продовольчої безпеки. Мені, як і авторові статті, довелося все своє життя пропрацювати в АПК. Завдання полягало в забезпеченні харчовими продуктами населення Києва. Передовсім молоком і молокопродуктами, м’ясом і м’ясопродуктами, яйцями, свіжими овочами. Без перебільшення хочу сказати, що у 1980-х Київська область за цими показниками займала призові місця не тільки в Україні, а й у СРСР. Столичний житель в 1987—1990-ті купував за рік 100—110 кг м’яса і м’ясних виробів, 280—300 шт. яєць, 300—310 л молока, що значно вище фізіологічних норм. Нині, на жаль, 80% населення Києва не в змозі придбати вдосталь ні молока, ні м’яса. Відкриття ринку землі — це знищення основи (бази) продовольчої безпеки України. Агрохолдинги зацікавлені у використанні землі як бізнес у рослинництві. А як виживе тваринництво, якщо їхня мета — експорт зерна? Стабілізація і розвиток тваринництва на 60—70% залежить від кормової бази. При нерозумному експорті фуражного зерна, шроту і макухи соняшнику, соєвих, ріпакових ціни на внутрішньому ринку зашкалюють, а тваринництво не може розвиватись, якщо воно збиткове. От і маємо парадокс: виробництво продуктів тваринництва з року в рік знижується, а експорт цих харчів збільшується. Дожились, що ціна на молоко і молокопродукти в Україні зросла на 30—40% і тепер в доларовому еквіваленті є найвищою серед усіх сусідніх країн. Наведу приклади здобутків, які ми мали по Київській області станом на 1986-й і що маємо нині. За цей час чисельність великої рогатої худоби скоротилась у 13 разів (було 1410 тисяч голів — залишилось 108 тисяч). Зокрема, корів поменшало вдесятеро (з 550 тисяч до 56 тисяч), свиней — в 1,7 разу (868 тисяч — 520 тисяч). Виробництво молока впало в чотири рази (520 тисяч — 396 тисяч). У магазинах молоко вчетверо дорожче, ніж молокопереробні підприємства платять населенню за літр. Я повністю поділяю ті тривоги, що висвітив Павло Петрович у відкритому листі до В. Зеленського, й дуже хочу вірити, що і Президент, і уряд зроблять відповідні висновки, а ми, аграрії, готові допомогти владцям своїм досвідом, умінням, знаннями тощо, якщо вони цього забажають. Версія для друку До списку статтей | Відгукніться, однополчани Борис МИХАЙЛЕНКО. м. Карлівка Полтавської області. МЕНЕ призвали до війська 1955-го і відправили у Псковську область (РФ), у школу авіамеханіків із озброєння літаків. Нас, молодих армійців, навчали досвідчені вчителі-офіцери, учасники війни. Начальником школи був полтавчанин підполковник Діденко, та й загалом зустрів там багато земляків. Подальшу строкову службу проходив у Красноводську (нині Туркменбаші, Туркменістан) в 178-му гвардійському винищувальному полку. І саме там мені випало познайомитися з людиною-легендою, тричі Героєм колишнього Союзу Іваном Микитовичем Кожедубом, який прилетів у гості на МіГ-17. Під час війни він служив у нашому 178-му полку. На зустріч із ним у просторій залі зібралися пілоти, техніки, механіки, прибуло керівництво з дивізії. Якою була мета його візиту, ми, рядові, звісно ж, не знали. Цієї зустрічі ні пером списати, ні словом сказати. Вона була вражаюча. Пілоти-побратими цілувались, обнімались, несказанно раділи один одному, зі сльозами на очах згадували полеглих на війні товаришів. Невисокий на зріст Іван Микитович видавався нам, рядовому складу, велетом. А як лагідно він усміхався, як цікаво розповідав про свої бойові вильоти, про те, як після Другої світової війни брав участь у бойових діях у В’єтнамі. Коли Кожедуб розстебнув льотну куртку, в яку був одягнений, ми побачили на його грудях три Золоті Зірки Героя. Ця подія й досі стоїть у мене перед очима. Після служби в армії я закінчив курси шоферів. Працював на різних машинах аж до виходу на пенсію. Об’їздив усю Україну, частину Росії, побував у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці. Нині мені 85-й. Перебуваю на так званому заслуженому відпочинку. Пенсію одержую жалюгідну. Та хіба такий я один? Ми, діти війни, зовсім обділені долею. Пережили війну, голод 1947-го, надважку роботу. Але зараз мова не про це. Поринаючи у спогади, часто згадую незабутні роки армійської служби, яка нас гартувала і єднала. Як би мені хотілося, щоб на цю публікацію відгукнулися мої однополчани. Нам буде що згадати. Пишіть.
|