|
Архів П’ятниця,
№ 57 (19805) |
 Про нас |
 Реклама |
 Поточний номер |
 Передплата |
| |
| Малюнки А. Василенка | PDF архів | Архів |
| У номері: | Криниця | Наша пошта |
|
|
|
|
||||||
|
||||||||
|
||||||||
|
| ||||||||
|
| Версія для друку До списку статтей Де шукати правду? Микола ОСОСКАЛО. м. Вараш Рівненської області. 22 ЛИПНЯ я приїхав маршруткою до Києва, щоб особисто занести в секретаріат Кабміну листа з проханням захистити свої конституційні права, оскільки місцеві правоохоронні органи реагують тільки відписками. Стомлений довгою дорогою і блуканням столичними вулицями, нарешті потрапив у приймальню. Але охоронець відразу остудив мій ентузіазм, пояснивши, що через карантин особистий прийом громадян не ведеться. «Чи можу бодай листа вкинути в скриньку для звернень?» — запитав я. На що у відповідь почув: «Тут такої немає». «Невже у приймальні зовсім порожньо, може, хоч черговому працівникові можна передати листа?» — не відступав я. Охоронець, щоправда, кудись зателефонував, і невдовзі до турнікета вийшов чоловік. Він не представився, а лише запитав, що я хочу. Вислухавши, відповів, що мою заяву не може зареєструвати. Треба відправити її через поштове відділення. Після чого повернувся і пішов. Від охоронця дізнався, що це був сам начальник приймальні... Довелось так і зробити, хоча міг віддати звернення, як це заведено, особисто або ж вкинути в скриньку для листів. Та останнього в Кабміні чомусь не виявилось. Тож, намучившись, витративши на вітер понад півтисячі пенсійних гривень, змарнувавши цілу добу і нічого не добившись, повернувся додому. Наочно переконався, що на таких сіромах, як я, нашим правителям наплювати. Підсумовуючи, констатую: «Немає правди ні на місцях, ні у столичних кабінетах». Версія для друку До списку статтей | Відгукніться, однополчани Борис МИХАЙЛЕНКО. м. Карлівка Полтавської області. МЕНЕ призвали до війська 1955-го і відправили у Псковську область (РФ), у школу авіамеханіків із озброєння літаків. Нас, молодих армійців, навчали досвідчені вчителі-офіцери, учасники війни. Начальником школи був полтавчанин підполковник Діденко, та й загалом зустрів там багато земляків. Подальшу строкову службу проходив у Красноводську (нині Туркменбаші, Туркменістан) в 178-му гвардійському винищувальному полку. І саме там мені випало познайомитися з людиною-легендою, тричі Героєм колишнього Союзу Іваном Микитовичем Кожедубом, який прилетів у гості на МіГ-17. Під час війни він служив у нашому 178-му полку. На зустріч із ним у просторій залі зібралися пілоти, техніки, механіки, прибуло керівництво з дивізії. Якою була мета його візиту, ми, рядові, звісно ж, не знали. Цієї зустрічі ні пером списати, ні словом сказати. Вона була вражаюча. Пілоти-побратими цілувались, обнімались, несказанно раділи один одному, зі сльозами на очах згадували полеглих на війні товаришів. Невисокий на зріст Іван Микитович видавався нам, рядовому складу, велетом. А як лагідно він усміхався, як цікаво розповідав про свої бойові вильоти, про те, як після Другої світової війни брав участь у бойових діях у В’єтнамі. Коли Кожедуб розстебнув льотну куртку, в яку був одягнений, ми побачили на його грудях три Золоті Зірки Героя. Ця подія й досі стоїть у мене перед очима. Після служби в армії я закінчив курси шоферів. Працював на різних машинах аж до виходу на пенсію. Об’їздив усю Україну, частину Росії, побував у Середній Азії, на Кавказі, в Прибалтиці. Нині мені 85-й. Перебуваю на так званому заслуженому відпочинку. Пенсію одержую жалюгідну. Та хіба такий я один? Ми, діти війни, зовсім обділені долею. Пережили війну, голод 1947-го, надважку роботу. Але зараз мова не про це. Поринаючи у спогади, часто згадую незабутні роки армійської служби, яка нас гартувала і єднала. Як би мені хотілося, щоб на цю публікацію відгукнулися мої однополчани. Нам буде що згадати. Пишіть.
|
|
